Урбанізація

Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — це зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення, поширенням міського способу життя в країні, регіоні, світі.

Сучасна урбанізація як всесвітній процес має три спільні риси, характерні для більшості країн.

Перша риса — швидкі темпи зростання кількості міського населення.

приклад: У 1800 р. в містах проживало близько 14 % населення світу, у 1950 р.— 29 %, а в 1990 р.— 46 %. У середньому міське населення щороку збільшується приблизно на 50 млн. чоловік.

Друга риса — концентрація населення і господарства в основному у великих містах. Це пояснюється насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою, освітою. Крім того, великі міста зазвичай повніше задовольняють духовні потреби людей, краще забезпечують достаток і різноманітність товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.

приклад: На початку XX ст. у світі налічувалося 360 великих міст (із населенням понад 100 тис. мешканців), у яких проживало тільки 5 % усього населення. Наприкінці 80-х рр. таких міст було вже 2,5 тис., а частка їх у світовому населенні перевищила ¼. У Радянському Союзі, за переписом 1959 р., великих міст було 148, а за переписом 1989 р.— близько 300. 3-поміж великих міст прийнято окремо виділяти найбільші міста-«мільйонери» з населенням понад 1 млн. мешканців. На початку XX ст. їх було всього 10, на початку 80-х рр.— понад 200.

Третя риса — «розповзання» міст, розширення їхньої території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від простих до групових форм міського розселення — від звичайного «точкового» міста до міських агломерацій — компактних територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій стають переважно столиці, найважливіші промислові і портові центри.

Незважаючи на спільні риси, урбанізація в різних країнах і регіонах має певні відмінності, зокрема неоднакові рівні і темпи. За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на три великі групи. Але основний вододіл проходить між більше і менше розвинутими країнами. У розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому становить 72 %, а в країнах, що розвиваються,— 32 %. Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У наші дні міське населення в країнах, що розвиваються, зростає в 3 рази швидше, ніж у розвинутих. На них тепер припадає 1/6 усього щорічного приросту міських мешканців.

Вважається, що процес урбанізації пройшов три стадії:

1. Від моменту виникнення міст до XVIII ст.;

2. Кінець XVIII — початок XX ст., коли відбувалося швидке зростання розмірів і чисельності міст;

3. Метрополізація, яка характеризується зосередженням людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах у XX ст.

Іноді виділяють четверту стадію — дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо.

У 1990 р. у містах світу мешкало близько 45% населення світу. У середньому міське населення щорічно збільшувалося приблизно на 50 млн.осіб. Наприкінці 1980-х рр. у світі було 2,5 тис. великих міст, а частка їх у світовому населенні перевищувала 1/3. Більше 200 з них мали населення понад 1 млн. осіб. Відбувався перехід від компактного міста до міських агломерацій – територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше ставали столиці, найбільш важливі промислові і портові центри. Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Пауло і Нью-Йорку, з чисельністю населення по 16-20 млн. осіб.

За даними перепису 1989 р. міське населення України становило 34297.2 тис.(66.7%), сільське населення 17154.8 тис.(33.3%).

Зростання у 1979-1989 рр. міського населення за рахунок переважно механічного приросту в результаті екстенсивного розвитку промисловості призводило до постійного зменшення чисельності сільського населення. У ці роки чисельність сільського населення зменшилася з 19,3 млн. осіб до 17,1 млн. осіб, а в 1990 р. – до 17 млн. осіб.

У 1989-1992 рр. продовжувався екстенсивний розвиток промисловості, який потребувала нових робочих рук. Це прискорило урбанізаційні процеси. Обсяги міграцій сільського населення постійно були високими. Внаслідок цього міське населення у 1989 р. склало 67%, а на 1 січня 1992 р. – 68% від загальної чисельності населення України, а сільське населення зменшилося відповідно до 33% і 32%, що свідчило про остаточне перетворення України на урбанізовану країну. Кількість міст зросла до 435 у 1989 р. і 437 у 1990 р., при цьому все більше ставало великих міст, а п’ять міст були мільйонниками, тривало формування і розвиток агломерацій, перш за все промислових. В Україні було вже 19 міських агломерацій – моноцентричних, біцентричних і поліцентричних, з’явилися протоагломерації. Агломерації в Україні не стали адміністративними одиницями, а тільки категорією містобудування і повсякденного життя мешканців великих міст. В основі територіального зростання агломерацій було промислове, громадянське і житлове будівництво, що йшло майже до кінця 1980-х років. У 1980 рр. більш виразним став процес субурбанізації – зростання населених пунктів у приміських зонах.

Перехід до нового, більш складного ступеню розвитку викликав появу нових проблем, що було пов’язано з розвитком та удосконаленням транспортної (у т.ч. зовнішнього транспорту), інженерної, соціальної інфраструктури, загостренням екологічних проблем.

У СРСР на 1 січня 1991 р. міське населення досягло 66,1% населення. Україна з 67,5% міського населення ледве перебільшила середній показник по СРСР й відставала від рівня урбанізації РФ (73,9%), Литви (68,8%), Вірменії (68,2%) та Естонії (71,5%).

Разом з тим, урбанізаційні процеси в Україні у зазначений період мали незакінчений, ущербний, однобічний характер, що було наслідком формування урбанізації як побічного продукту індустріалізації, зневажання потребами людей у місті, соціальній сфері та ін. При цьому якість міського середовища була низькою, зростали екологічні проблеми міст. Процесу урбанізації були притаманні асиметричність міського розселення, деформація функціональної структури міст, переважання монопрофільних вузькоспеціалізованих центрів.

Незавершеність культурної модернізації призвела до створення проміжного типу особистості з багатьма архаїчними рисами традиційного суспільства, зокрема частково консервування рис сільського менталітету у нового міського населення. Не все міське населення було включене у міський спосіб життя за характером зайнятості, рівнем обслуговування, відпочинку та ін. Значні обсяги міграцій сільського населення доповнювалися частими змінами у адміністративно-територіальному устрої, адміністративним перетворенням сільських населених пунктів у міські, а нові міста та селища хоча й швидко зростали, проте не мали ні фінансів, ні нормального міського середовища, що перетворювало їх у міські населені пункти тільки за назвою, а не суттю, збереження селищного характеру багатьох міст, особливо промислових.

Серед нових міст, які виникли в Україні у другій половині ХХ ст., найбільше було промислових міст, а також центрів місцевого значення та агропромислового комплексу (в основному центрів сільськогосподарських районів) та транспортних вузлів. При цьому у Донецько-Придніпровському економічному районі переважали нові міста з промисловими та транспортними функціями, а у Південно-Західному економічному районі – центри місцевого значення та АПК, транспортні вузли. У Південному економічному районі виникло найменше нових міст, що відбивало рівень економічного розвитку південних областей, недостатність людських і природних ресурсів.

Найвищий рівень урбанізації був у Донецькій, Дніпропетровській, Київській, Луганській, Харківській, Запо-різькій областях, найнижчий – у Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях.

Специфічними ознаками містобудування й урбанізаційних процесів за радянської України були: будівництво поселень тільки за затвердженим планом, заборона самовільного будівництва; нормативно задана система містобудівної проектної документації, яка розроблялась на основі планових директив, які визначали місця розміщення промислових підприємств, а відповідно, й нових міст, чисельність їх населення; жорсткі і стандартизовані проектні рішення, у т.ч. способи забудови мікрорайонів, районів, міст, промислових зон та ін.; масове будівництво будинків за типовими проектами з використанням індустріальних методів будівництва; жорсткі обмеження на використання земель для потреб недержавного і індивідуального житлового будівництва; будівництво виключно централізованих систем інженерного облаштування; низькі ціни на енергоносії, бюджетне покриття витрат на функціонування і розвиток житлово-комунального господарства; високі показники щільності забудови, стандартні розміри квартир і житлової забезпеченості, містобудівна одноманітність по усій країні.