ДПА: Населення України

Перші дані про чисельність населення на сучасних територіальних межах України доходять з перших спроб перепису в середньовічній Русі які відбувалися з метою визначення данини. Пізніше, російський імператор Петро I видав наказ від 26 листопада 1718 року запровадивши державні ревізії, їх було 10 з 1719 по 1858 роки. (1763 році відбулося остаточне закріпачення селян за місцем прописки). 

Перший перепис населення в сучасному розумінні цього слова відбувся в Російській Імперії 9 лютого 1897 року. В Радянські часи перший загальний перепис населення відбувся на зламі 1926 року станом на 17 грудня 1926 року. Подальші успішні переписи відбувалися станом на 17 січня 1939 року, 15 січня 1959 року, 15 січня 1970 року, 17 січня 1979 року і 12 січня 1989 року. 5 грудня 2001 року в Україні відбувся перший Всеукраїнський перепис населення.

В першій половині XX століття, населення України, зокрема українці, пройшли нелегкі випробування війнами, репресіями, голодомором, депортаціями. За окремими оцінками, демографічних втрати України за цей період, становлять близько 16 млн осіб.

В другій половині XX століття, динаміка показників демографії України характеризується швидким відновлення населення з наступним зниженням темпів приросту населення і негативним приростом населення в 90-х роках. В другій світовій війні Україна втратила 14 млн. чоловік[10]. Тільки в 1959 році, в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, чисельність населення сягнула довоєнного періоду в 42,1 млн. осіб. Проте, при подальшому збільшенні загальної чисельності населення, динаміка показників природного та міграційного приросту населення вже характеризується тенденцією до зниження. Так, упродовж першого післявоєнного між-переписного періоду (1959-1970 рр.) чисельність населення зросла на 12,5% , протягом другого (1970—1979 рр.) — на 5,4% , третього (1979-1989 рр.) — лише на 3,7%. В період з 1989 року по 1993 рік чисельність населення України зросла всього на 1,5%. В тому ж 1993 році, було зафіксовано найбільшу чисельність населення України — 52,2 млн. осіб. Проте в кінці 90-х років Україна почала втрачати населення. Кількість населення в Україні в 2001 році в порівнянні з 1993 роком скоротилась на 7,2%.

Зараз, на початок XXI століття, кількість населення України продовжує скорочуватись, з 2001 року по 2013 рік чисельність населення України зменшилась на 6%.

Станом на 1 квітня 2013 року чисельність наявного населення України становила 45 млн. 513 тис. мешканців. За січень-березень 2013 року чисельність населення скоротилась на 40,0 тис. осіб (3,5 особи на 1000). Міграційний приріст за цей період становив +13081 осіб, покривши 25% природного скорочення (–53138 осіб).

За 2012 рік в Україні народилось 520,7 тис. дітей (11,4 на 1000), померли 663,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 142,4 тис. осіб, що на 19,5 тис. менше ніж за аналогічний період 2011 року. Природний приріст населення спостерігався у м.Києві (+6047 осіб), а також у Закарпатській (+4155), Рівненській (+4014), Волинській (+1636), Чернівецькій (+271), Івано-Франківській (+300) областях. В інших регіонах було зафіксовано природне скорочення населення, яке коливалось від 668 осіб у м.Севастополь до 27657 у Донецькій області.

Міграційний приріст за 2012 рік склав 61,8 тис. осіб, проти 17,1 тис. за аналогічний період 2011 р.

На 1 січня 2013 року міське населення становило 31378,6 тис. осіб (68.8%), сільське 14174,4 тис. (31.2%).

Особливості відтворення ­населення України, його вікова та статева ­ структура, природний і механічний рух

Наша країна поступається багатьом європейським державам за темпами приросту населення. Розрізняють природний і механічний приріст. Природний приріст населення — різниця між кількістю людей, які народилися (народжуваністю), і тими, що померли (смертністю), на 1000 жителів. Механічний приріст — це збільшення або зменшення кількості населення за рахунок міграції (переміщення).

Темпи відтворення населення в ­Ук­раїні завжди були невисокими. А ситуацію останнього десятиліття вчені вважають катастрофічною. Народжуваність зменшилась у 1,5 разу і майже на стільки ж збільшилась смертність. ­Унаслідок цього спостерігається від’ємний приріст населення, який у 2002 р. становив — 7,6 особи (у сільській місцевості — 10,1) на ­1000 жителів.

Великим лихом для населення України стала загальна екологічна криза, що склалася внаслідок Чорнобильської катастрофи і ще більше загострилася на тлі економічних негараздів останніх років. Особливо великих втрат зазнало сільське населення. Так почалася криза в українському селі, що в останні роки набула сталого характеру. Сотні малих сіл обезлюдніли в Чернігівській, Сум­ській, Полтавській, Житомирській та інших областях.

Має певні особливості і вікова структура населення: помітна тенденція до його старіння. Так, у 2004 р. кількість мешканців України пенсійного віку становила близько 22 % загальної кількості населення.

На кількість населення і його вікову структуру впливає й середня тривалість життя. Зараз вона складає 67 років. Жінки живуть у середньому довше, ніж чоловіки (73 роки проти 62).

У нашій державі протягом багатьох років співвідношення між кількістю чоловіків і жінок, тобто статева структура населення, є сталим: їх частки становлять відповідно ­46,3 і 53,7 %.

Кількість населення в країні в цілому і в окре­мих районах може змінюватися в процесі міграції, тобто механічного руху. Розрізняють внутрішню і зовнішню міграції. Зов­нішня поділяється на еміграцію (виїзд за межі України) і імміграцію (в’їзд у країну на тривале або постійне проживання). З 1994 року активізувалися еміграційні процеси. Щороку Україну залишають понад 100 тис. осіб, які шукають кращої долі в Ізраїлі, США, Німеччині, Австралії, Росії та інших країнах. Сальдо зовнішніх міграцій для України від’ємне.

Внутрішні міграційні процеси в країні пов’язані з різноманітними чинниками. Так, протягом багатьох десятиліть відбувалося переміщення населення з недостатньо промислово розвинутих західних і центральних областей у Донбас, Придніпров’я, степові області. Хвилю міграцій спричинила й чорнобильська катастрофа.

У минулому проводилася політика штучного переселення різних народів за межі території постійного проживання. Українців західних земель, кримських татар та інші народи насильно переселяли в східні райони СРСР. Зараз кримські татари повертаються на історичну батьківщину.

Істотне значення мають маятникові міграції (на роботу, навчання тощо), характерні для великих міст (Києва, Харкова, Львова тощо) та їхніх передмість.

За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав. Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8% від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70-90%) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60% лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50% і становить 24,3% . Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять близько 17,3% загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькій областях і представляють близько третини усіх росіян України. З 1897 року по 2001 чисельність росіян в межах сучасної України збільшилась на 374,1%.

Близько 5% населення України представлене західними (поляки, чехи, словаки) та південними (болгари) слов'янами, романомовними (молдавани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї, вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення дер­жави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12% населення Автономної Республіки Крим становлять кримські татари; 1,6% населення Донецької області — греки; 3,5% населення Житомирської та 1,6% — Хмельницької областей — поляки. В Закарпатській області в структурі населення 12,1% становлять угорці, 1,1% — цигани, 2,6% — румуни, на яких у Чернівецькій області припадає 12,5%. У Запорізькій та Одеській областях проживають болгари (1,4 та 6,1% відповідно). Молдавани становлять 5% населення Одеської та понад 7% — Чернівецької областей.

В Україні одна державна мова — українська. У світі, нею користуютьтся близько 45 млн людей, і вона належить до третього десятка найпоширеніших мов світу. За даними Всеукраїнського Перепису Населення України 2001 року, українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису населення 1989 року. Конституція України гарантує вільний розвиток мов національних та етнічних меншин що проживають на території України[Джерело?] (див. також Європейська хартія регіональних мов). Так, 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Проте, українською мовою вільно володіють 87,8% громадян. Найвищий відсоток осіб, які вільно володію українською мовою, спостерігається серед населення західних (99-89%), північних (99-95%) та центральних (понад 70%) областей. Російською мовою володіє дві третини населення України. Вона більше поширена на півдні та сході України. У великих містах сходу й півдня України помітна перевага російської мови в щоденному спілкуванні, незважаючи на значну частку населення, що вказало українську як рідну мову.

За даними першого Всеукраїнського Перепису населення 2001 року, понад 85% українців (78% міських та 97% сільських жителів), близько 96% росіян та 92% кримських татар назвали рідною мову своєї національності. Загалом у більшості областей України простежується тенденція до збереження етнічними спільнотами мови своєї національності при поширенні дво- та багатомовності. 

Трудові ресурси та зайнятість ­населення

Трудові ресурси — частина населення, яка бере чи може брати участь у трудовій діяльності. У складі трудових ресурсів 95 % припадає на населення працездатного віку (жінки — 16—54 роки, чоловіки — 16—59 років). Решту складають працездатні люди пенсійного віку й підлітки.
Україна має значний трудоресурсний потенціал. У І кварталі 2004 р. економічно активне населення складало 22,495 млн осіб (47 % загальної кількості населення), із них працюють 19,558 млн осіб.
Забезпеченість трудовими ресурсами відзначається нерівномірністю. Так, розподіл трудових ресурсів за галузями господарства залежить від попиту на них. Зайнятість населення на початку 1990-х років була такою: 67 % у виробничій сфері, 33 % — у невиробничій.
Із переходом до ринкової системи господарювання структура зайнятості населення почала змінюватися: зростає частка зайнятих в обслуговуючих галузях, зокрема приватній торгівлі. Зростає попит на професії, пов’язані з фінансово-банківською системою, діяльністю бізнесових структур тощо. Стабіль­ним є попит на професії, пов’язані з науково-технічним прогресом.
У розподілі населення працездатного віку у містах і селах є істотні відмінності. З-поміж міських жителів люди працездатного віку становлять близько 60 %, серед сільських — близько 50 % усіх жителів. Тобто міста Украї­ни краще забезпечені людьми працездатного віку.
В Україні спостерігаються територіальні відмінності в працезабезпеченості. У Вінницькій, Волинській, Рівненській, Тернопільській областях у зв’язку з відпливом молоді до міст не вистачає робочої сили в сільськогосподарському виробництві.
У зв’язку з переходом до ринкової економіки в Україні намітилась тенденція щодо скорочення кількості працю­ючих на підприємствах. З’явилися безробітні. У 1999 p. їх налічувалось понад 1,5 млн осіб, проте ця цифра насправді була значно більшою, якщо враховувати трудящих із неповною зайнятістю на виробництві. Крім того, не всі безробітні проходять реєстрацію у відповідних дер­жавних службах. Останнім часом рівень безробіття почав знижуватись. Кількість безробітних, що перебували на обліку в Державній службі зайнятості на 1 вересня ­2004 р., становила 914 тис. осіб. Проблема безробіття найгостріше стоїть у західних і північних областях України. Для її вирішення необхідні значні зусилля й кошти для перекваліфікації кадрів та їх перерозподілу. Потрібні також додаткові кошти для створення нових робочих місць і підтримки безробітних.
Україна належить до країн світу, де сформовані висококваліфіковані трудові ресурси практично для всіх галузей господарства. Вирішити більшість проблем трудових ресурсів можливо тільки завдяки прискоренню темпів будівництва ринкової соціально-орієнтованої економіки, розробці на державному рівні механізмів захисту населення від безробіття. В Україні прийнято закон «Про зайнятість населення», який визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення, його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.