суббота, 24 августа 2013 г.

КРИТЕРЇЇ ОЦІНЮВАННЯ ПРАКТИЧНИХ РОБІТ


1 бал — учень розрізняє терміни об'єктів, що вивчаються. Називає їх окремими словами чи реченнями (наприклад, це — «гори», це — «річка» і т. ін.).
2 бали — намагається дати характеристику географічного об'єкта чи явища на елементарному рівні.
3 бали — допускає неточності у здійсненні спостережень. Виділяє окремі особливості географічних об'єктів і явищ, прагне дати їм характеристику.
4 бали - описує явища й об'єкти, що спостерігаються, і відтворює частину матеріалу на фрагментарному рівні. Екологічно грамотно поводиться в природі під час екскурсій, виявляє елементи допитливості та спостережливості, розпізнає більшість об'єктів, які вивчаються.
5 балів — здатний з допомогою вчителя логічно відтворити значну частину матеріалу, використовує умовні знаки, знімає показники спостережень, елементарно читає карту.
6 балів — самостійно виконує основну частину практичної роботи, за допомогою вчителя робить елементарні порівняння, виявляє основні риси об'єктів і явищ, читає тематичні карти.
7 балів — починає усвідомлювати мету практичної роботи, встановлює й описує причинно-наслідкові зв'язки. Оперує основними поняттями й термінами. Аналізує зміст карт.
8 балів — може логічно мислити, правильно, за планом, проводить спостереження, відображаючи особливості об'єкта чи явища в замальовках, діаграмах, схемах. Формулює висновки, робить узагальнення. Правильно відбирає навчальні джерела інформації та ар­гументує власні дії, розв'язує типові задачі.
9 балів — уміє аргументувати, відстояти свій погляд, виявляє особливу допитливість при вивченні об'єктів і явищ. Помічає деталі, вільно використовує здобуті знання, вирішуючи стандартні ситуації, аналізує хід спостереження, бачить причинно-наслідкові зв'язки, встановлює залежності між фізико-географічними особливостями територіїгосподарською діяльністю людини, застосовує прийоми аналізу статистичних даних, грамотно порівнює показники, вільно розв'язує задачі у стандартних ситуаціях, складає картосхеми й картоді­аграми.
10 балів — виконує проблемні завдання, поставлені вчителем, складає комплексну фізико-географічну характеристику, вільно використовує здобуті географічні знання, самостійно робить висновки й узагальнення. Використовує принципи раціонального природо­користування в повсякденній діяльності та працюючи у природі. Вільно застосовує більшість географічних понять, класифікує їх.
11 балів — вміє оцінювати виробничу діяльність людини та її вплив на природу, розуміє суть географічних проблем. Пропонує виходи з нестандартних ситуацій, вільно переходить від аналізу окремих явищ до аналізу системи географічних явищ. Визначає причинно-наслідкові зв'язки, вільно володіє прийомами роботи з додатковими джерелами географічної інформації, цифровими показниками.
12 балів — використовує географічні джерела інформації для розв'язання виробничих і побутових завдань, пропонує свої ідеї щодо вивчення того чи іншого об'єкта. Ус­відомлено обирає форми, методи, засоби й прийоми виконання практичної роботи відповідно до поставленої мети навчання. 
У практичній роботі завжди передбачаються елементи самостійності, але слід пам'ятати, що їй передує колективна робота під керівництвом учителя, яка носить інструктивний, навчальний характер.

Правила роботи з контурними картами 


Надписи та підписи  оформляються охайним друкованим шрифтом.
Що саме повинно бути написано  на контурній карті, визначає вчитель, заздалегідь даючи відповідні пояснення. 
Головні правила заповнення контурних карт:
– не перевантажувати карту інформацією;
– розмір надпису має відповідати величині й важливості об’єкту, розмір літер має бути однаковим, проміжки між літерами теж. Цього можна домогтися попередніми помітками,  в межах контуру об’єкта, які фіксують розташування майбутніх літер, можна вже впевнено наносити їх на карту;
– надписи не повинні перекривати контури та інші позначення, їх потрібно розташовувати в більш вільних місцях карти;
–  надписи назв міст, сіл, невеликих озер та інших об’єктів, які займають на карті невелику площу, розташовують у напрямку паралелей.
Якщо на карті паралелі не зображені, надписи розташовують паралельно нижній рамці карти.
Початок надписів цих об’єктів повинен бути поблизу самого об’єкта (написи міст бажано починати праворуч від пунсона,  у випадку, якщо напис довгий,  можна ставити перші букви, розташувавши його в легенді);
– назви об’єктів, які мають форму кривих ліній, розташовують на самому зображенні об’єктів або вздовж їхнього напрямку;
– назви об'єктів, що мають на карті площинну форму, підписують у середині зображення.
При цьому літери назви повинні бути розташовані так, щоб сам підпис розкривав чітко форму та розмір об'єкта;
– надписи річок і каналів розташовують у місцях малого навантаження  карти над лінією річки або каналу. Написи достатньо довгих річок повторюють два або три рази — поблизу витоку, гирла і в    середній частині течії;
– для проведення кривих ліній на карті рисочками позначають характерні перетини з паралелями, які єна цій карті. Отримані точки перетинів допоможуть учням легше провести криву лінію. Головні вимоги до написів і підписів усіх типів: вони повинні бути чіткими, легко читатися і не перевантажувати карту,  тобто не «забивати» зміст карти.
Кордони та межі.
На контурній карті обов'язково наводяться червоним кольором кордони та межі: державні, обласні, природних зон, заповідних територій тощо. Необхідно надписувати назви всіх сусідніх країн.
Умовні знаки корисних копалин.
Наносячи на контурні карти будь-які умовні знаки, варто дотримуватися тих форм, які при­йняті в підручнику й атласах. Будь-яке відхилення чи фантазування в цьому плані призведе лише до плутанини, ускладнить шляхи засвоєння навчального матеріалу. Треба дотримуватися існуючої системи графічних зображень умовних знаків.
Особливо важливо стежити за тим, щоб кожен умовний знак був правильно розміщений, тому що помилки щодо цього дуже спотворюють картину розміщення корисних копалин. Треба звертати увагу учнів на ті орієнтири, що допомагають установити розміщення умовних знаків. Основа будь-якого прямолінійного знака повинна бути паралельною паралелям.
Щоб чітко і красиво наносити на контурну карту умовні знаки корисних копалин, можна застосовувати трафарети. Аналіз знаків корисних копалин показує, що за зовнішніми контурами їх можна звести до кількох простих геометричних фігур, один із найпростіших трафаретів — це смужка цупкого паперу, на якому вирізані геометричні фігури.
Інший вид трафарету трохи складніший, його виготовляють з цупкого паперу як і в першому випадку, але, крім вирізів основних геометричних фігур, на смужку наносяться зображення всіх видів корисних копалин, які будуть наноситись на контурну карту. їх слід згрупувати так.
За такого розташування учням легше буде орієнтуватися в знаках і краще їх запам'ятовувати. Для зручності викреслювання внутрішніх елементів даються штрихи-орієнтири.
Техніка використання трафаретів проста. На контурній карті попередньо позначають точки, в яких потрібно нанести умовні знаки. На ці точки накладають потрібний трафарет і викреслюють контури знака.
Під час використання трафарету необхідно враховувати ряд моментів:
•    потрібне правильне розташування положення знака на карті — вісь
знака має розташовуватись завжди в напрямку меридіана в певному місці;
•    центр знака повинен розташовуватись так, щоб його геометричний центр вказував точне положення об'єктів;
•  сама картка з трафаретом повинна мати мінімальні розміри, бути компактною.
За допомогою трафарету іншої конфігурації можна наносити надписи назв географічних об'єктів
Промислові центри позначають пунсонами, розділеними на сектори залежно від переважання частки окремої галузі.
Сектори зафарбовують (кольорами, узгодженими   із кольорами шкільного атласу) чи заштриховують.
Іноді замість пунсонів ставлять перші  букви назв тих галузей, що є головними для цього центра: машинобудування — М, металургія — Мт, хімічна — X  тощо.
При позначенні на контурних промислових центрів, варто звернути увагу на наступні особливості:
•    не слід позначати на картах країн, районів усі центри, нанесені в атласі чи підручнику. Позначають лише найбільші центри, про які йдеться в підручниках чи в завданнях;
•   пунсони поділяють на два-три, максимум— чотири сектори, причому позначають лише самі основні галузі виробництва; краще прийняти дві градації діаметрів пунсонів: великі та найбільші промислові центри.
Ареали сільськогосподарських районів оконтурюють тонкою лінією.
Сільськогосподарська спеціалізація районів може бути позначена: розфарбуванням, що є трудомістким заняттям; написами на площі ареалу провідних галузей і культур  розфарбуванням прикордонних смуг цих ареалів (з обов'язковим поясненням у легенді значення кожного кольору)
Залізничні магістралі позначають червоними лініями, вибирають тільки найголовніші. Не слід перевантажувати учнів малюваннямзалізниць у вигляді переривчастих стрічок.
Судноплавні ділянки річок позначають потовщеною синьої лінії, порти і пристані— значками «якорів». Напрямок вантажопотоків – масштабними стрілками означає різні види вантажів.
Легенда. Дуже важливою частиною кожної контурної карти є легенда.
Під час складання легенди треба звернути увагу на такі моменти:
•   всі умовні знаки карти, за винятком загальноприйнятих, і всі скорочення повинні бути пояснені;
•   кожне нове пояснення потрібно розташовувати в стовпчик з нового рядка, якщо готового «поля» легенди не вистачить, слід продовження легенди перенести на зворотний бік;
•   бажано дотримуватися визначеного порядку щодо пояснення умовних знаків: спочатку умовні знаки, пов'язані з природним середовищем, далі — з галузями промисловості, потім сільського господарства і транспорту.
У роботі з контурними картами можна виділити такі напрямки:
•    робота з контурними картами в ході вивчення матеріалу;
•    робота з контурними картами як засіб перевірки знань.
Форми проведення практичних робіт на контурних картах можуть бути різними й багато в чому залежать від індивідуальних особливостей учня, а також складності завдань, оснащення школи посібниками тощо.


суббота, 17 августа 2013 г.

МАТЕРИКИ ЗЕМЛІ: факти і цифри

 


Взаємодія людини і природи. Види природних ресурсів, їх класифікація


Достатньо проаналізувати діяльність людства протягом останнього століття, щоб зрозуміти, яких розмірів набув вплив суспільства на всі процеси, що відбуваються на планеті. Гострою необхідністю став детальний розгляд особливостей сучасного природокористування, тобто діяльності, спрямованої на задоволення потреб людей за допомогою природних ресурсів з урахуванням заходів щодо вивчення та охорони навколишнього середовища.
Розрізняють раціональне й нераціональне природокористування. Раціо­нальне природокористування характеризується гармонійною взаємодією суспільства й природи. Для нераціонального природокористування харак­терним є споживче відношення до природи, коли природні ресурси викорис­товуються нерозумно, що призводить до їхнього виснаження та погіршення стану навколишнього середовища.
Інтенсивне господарське освоєння території нашої планети обумовило утворення антропогенних комплексів. Вони сформувалися протягом останніх століть і найбільш характерні для районів, давно заселених людьми.


Види природних ресурсів
Стисла характеристика
До якої групи належать (невичерпні. вичерпні, відновлювані, невідновлювані)
Особливості географії й використання
Мінеральні ресурси
Корисні копалини (мінерали й гірські породи), які використовуються або можуть бути використані як сировина або джерела енергії
Вичерпні, невідновлювані
Найважливіші паливні копалини: вугілля, нафта, природний газ. Вони мають осадове походження та залягають у внутрішніх і крайових прогинах давніх платформ. Рудні корисні копалини є звичайними для складчастих областей, районів розломів щитів
Земельні ресурси
Землі, які використовуються або можуть бути використані в різних видах господарської діяльності
Вичерпні, відновлювані
Третина землі зайнята сільськогосподарськими угіддями, ще третина — малопродуктивними землями (пустелі, болота, високогір'я, території з несприятливим кліматом). Менше ніж третина планети вкрита лісами й чагарниками, близько 3 % — це населені пункти
Водні ресурси
Води суходолу, морів і океанів, які використовуються або можуть бути використані в різних галузях господарства та побуті
Невичерпні.
Прісні води відновлювані
Людина в основному використовує прісну воду, на яку припадає лише 2,5 % загального обсягу гідросфери. Найбільше значення мають річки, які розміщені територією планети дуже нерівномірно
Кліматичні ресурси
Охоплюють енергію Сонця та вітру
Невичерпні
Розміщення залежить від кута падіння сонячних променів і циркуляції атмосфери. Найбільша значення мають для сільського господарства
Біологічні
ресурси
Являють собою частину ресурсів біосфери, які використовуються або можуть бути використані в господарстві як сировина або джерела енергії
Вичерпні відновлювані
Найбільше значення мають лісові ресурси. Ліси зосереджені в помірному поясі Північної півкулі — тут переважають хвойні породи дерев, а також в екваторіальному й субекваторіальному поясах, де переважають широколисті породи дерев


Експрес-тест за темою "ЄВРАЗІЯ"


1. Найбільш гористою частиною Британських островів є:
    а) Англія; б) Ірландія; в) Шотландія; г) Уельс.
2. Найбільша за площею з країн Європи:
    а) Німеччина; б) Україна; в) Іспанія; г) Франція.
3. Найбільш високорозвинутою з країн Європи є:
    а) Італія; б) Франція; в) Німеччина; г) Великобританія.
4. Франція в порівнянні з Німеччиною:
    а) більше за площею і чисельністю населення;
    б) більше за площею, але менше за чисельністю населення;
    в) менше за площею, але більше за чисельністю населення;
    г) менше за площею і чисельністю населення.
5. Вища точка Європи розташована на території:
    а) Франції; б) Австрії; в) Швейцарії; г) Німеччини.
6. Країна, що межує з найбільшою кількістю країн:
    а) Франція; б) Італія; в) Німеччина; г) Швеція.
7. Найбільш високою частиною Німеччини є:
    а) північна; б) центральна; в) південна; г) східна.
8. На Піренейському півострові розташовані:
    а) Франція і Німеччина; 
    б) Німеччина і Італія;
    в) Італія і Іспанія;
    г) Іспанія і Портуґалія.
9. Країна, яка є батьківщиною Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Данте, Галілео Галілея:
    а) Іспанія; б) Італія; в) Німеччина г) Франція.
10. Найбільш великою за територією країною Євразії є:
    а) Індія; б) Китай; в) Саудівська Аравія; г) Росія.
11. Китай у порівнянні з Індією:
    а) більше за територією і чисельністю населення;
    б) більше за територією, але менше за чисельністю населення;
    в) менше за територією, але більше за чисельністю населення;
    г) менше за територією і чисельністю населення.
12. Найбільш високорозвинутою країною Азії є...
    а) Індія; б) Японія; в) Китай; г) Південна Корея.
13. До острівних держав в Азії належать:
    а) Японія і Південна Корея; б) Південна Корея і Філіппіни;
    в) Філіппіни і Індонезія; г) Індонезія і Афганістан.
14. Головна зернова культура Японії:
   а) пшениця; б) рис; в) просо; г) соя.
15. Країна, що в минулому була колонією Великобританії:
   а) Китай; б) Японія; в) Індія; г) Іран.
16. Корова вважається священною твариною в:
   а) Японії; б) Індії; в) Китаї; г) Саудівської Аравії.
17. Велика частина Індонезії зайнята:
   а) саванами; б) пустелями; в) вологими лісами.
18. З країн Азії найбільший ступінь континентальності клімату характерний для:
   а) Індії; б) Японії; в) Монголії; г) Південної Кореї.
19. «Ближнім і Середнім Сходом» називаються країни... Азії.
   а) Південної; б) Східної; в) Південно-Західної; г) Південно-Східної.

Євразія 
Населення, політична карта та господарство


Євразія — найбільш населений материк, тут мешкає 2/3 населення планети. На материку проживають представники монголоїдної та європеоїдної рас, на островах Індонезії — представники австралоїдної раси. Монголоїди живуть на сході Азії, європеоїди — на заході та півдні Азії, у Європі.
Національний склад населення материка є дуже складним. Європу населяють слов’янські народи, німці, французи, італійці, іспанці, ірландці, англійці, на півночі регіону проживають норвежці, шведи, фіни. Південно-Західну Азію населяють арабські народи, а також турки, курди і перси; Північну Азію — росіяни; Південну — гіндустанці, бенґальці, пакистанці; Південно-Східну — в’єтнам­ці, тайці, бірманці, малайці. У Центральній Азії проживають тибетці, уйгури, монголи, у Східній — китайці, японці, корейці.
За мовним складом населення Європи досить різноманітне. У Європі живуть народи, що говорять слов’ян­ськими мовами, мовами романської і германської груп. В Азії багато народів говорять мовами алтайської мовної групи, індійськими і китайсько-тибетськими мо­вами. Народи Південно-Західної Азії спілкуються арабською мовою й мовами іранської групи. На південному сході Азії народи говорять мовами, що належать до групи австронезійських.

Одже, населення Євразії становить близько 3,5 млрд. осіб. Розміщено воно по території материка нерівномірно.
Населення різниться за расовим і національним складом. Основну частину населення Європи складають народи європеоїдної раси. Народи монголоїдної раси населяють Центральну й Східну Азію. На півдні Азії живуть представники особливої гілки екваторіальної раси (деякі народи Шрі-Ланки, півдня Індостану, Малайського архіпелагу.
Мови деяких народів Євразії мають в своїй основі багато спільного й складають кілька мовних груп.
До слов’янської групи народів належать південні (серби, хорвати, словенці, болгари), західні (чехи, словаки, поляки) й східні (українці, білоруси, росіяни).
Народи германської групи займають Північну й частину Західної Європи: німці, англійці, датчани, голландці, норвежці та інші. 
Романську групу народів складають італійці, французи, іспанці, португальці, румуни й молдавани. Романські мови виникли на основі латинської, якою розмовляли в Древньому Римі.
В азіатській частині материка найчисленніші групи індійських і китайсько-тибетських народів. В Південній Азії на індійських мовах говорить близько 600 млн. осіб. До китайсько-тибетських народів належать китайці, тибетці, в’єтнамці, лао та багато інших народів Південно-Східної Азії. 
На Зондських островах живуть народи індонезійської групи.
В Західній Азії живуть перси, афганці й таджики – народи іранської мовної групи.
Особливу групу становлять японці – великий по чисельності зі своєрідною мовою народ.
Населення розміщується по материку нерівномірно. Тут можна виділити ареали з густотою сільського населення понад 100 осіб/кв.км (Південна Азія, Східний Китай). Західна Європа теж густо заселена (особливо узбережжя Атлантики), але тут переважає міське населення. Значна частина материка заселена дуже рідко (менш ніж 1 особа/кв.км). Це нагір’я Тибету і Гобі, Центральна і Північ­на Азія, півострів Аравія.

Політична карта Євразії почала формуватися дуже давно, тому зараз вона дуже строката. На території Євразії розташовано 101 незалежна держава. Найбільшою за площею державою є Росія (17,075 млн. км2), за населенням – Китай (1,573 млрд. осіб)
Держави Євразії різняться за рівнем свого економічного розвитку. 
Країни Європи дуже взаємопов’язані й становлять один з центрів економіки світу. Найбільш розвинутими країнами Європи є: Німеччина, Великобританія, Франція, Італія. В Азії найрозвиненішою країною є Японія, яка є  другою найрозвиненішою країною світу після США.
Країни Перської затоки та деякі інші розвивають свою економіку завдяки величезним природним ресурсам. Країни Південно-Східної Азії зазнають економічного зростання під впливом Японії.
Разом з тим на материку й досі є країни з дуже низьким рівнем економічного розвитку (наприклад Афганістан, який за цим показником поступається деяким країнам Африки).

Отже на території Євразії знаходяться країни, які різняться природними умовами, розмірами територій, культурами народів, що їх населяють та рівнем економічного розвитку.
Таким чином, в Євразії налічується понад 100 країн, серед яких є великі (Китай, Росія, Індія) і дуже малі (Сан-Марино, Сінґапур та ін.). Великою строкатістю відрізняється політична карта Західної Європи. Значна частина країн має вихід до моря, що сприяє їхньому економічному розвитку. Політична карта материка продовжує змінюватись.
Господарству країн Євразії притаманна розмаїтість. На материку розташовані економічно розвинені держави, країни із середнім рівнем розвитку, а також чимало найбідніших країн світу.

четверг, 8 августа 2013 г.

Євразія
Природні зони

Різноманітність природних зон Євра­зії пов’язана з великими відмінностями кліматичних умов (поєднання тепла і вологи) і особ­ливостями будови поверхні материка. Тобто на формування природних зон впливають як зональні, так і азональні фактори. Останнім часом особливого значення набуває антропогенний фактор, адже компоненти природи все більше змінюються під впливом господарської діяльності людини.

Євразія лежить у всіх кліматичних поясах Північної півкулі; на материку представлені всі типи клімату Землі, тому тут розташовані всі природні комплекси нашої планети. Роз­та­шування природних зон в Євразії­, як і на інших материках, підпорядковується закону широкої зональності, тобто вони змінюються з півночі на південь із збільшенням кількості сонячної радіації. Однак є й істотні відмінності, що пояснюються умовами атмо­сферної циркуляції над материком. У Євразії, як і в Пів­нічній Америці, деякі природні зони змінюють одна одну із заходу на схід, адже східні й західні окраїни материка найбільш зволожені, а внутрішні райони набагато сухіші. Отже, головними причинами, від яких залежить розташування природних зон в Євразії, є зміна температурних умов, річна кількість опадів, особливості рельєфу.
У помірному кліматичному поясі розташовано найбільше природних зон, а найбільшу площу займає зона тайги.
Області з висотною поясністю також займають велику частину території материка. Особливо чітко висотна поясність представлена в Гімалаях, де розташовані всі природні зони Землі, а верхня межа поширення рослинності проходить на висоті 6218 м.
Природні зони Євразії подібні до аналогічних у Північній Америці. Дуже схожі рослинність і тваринний світ у північній частині цих материків. Однак є істотні відмінності. У Євразії природні зони більш різноманітні, природні комплекси арктичних пустель, тундри і лісотундри не заходять так далеко на південь, як у Північній Америці. Тут зони тайги, мішаних і широколистих лісів, напівпустель і пустель займають велику площу, а області висотної поясності більші, ніж у Північній Америці.

 До природних зон арктичного й субарктичного кліматичних поясів належать: арктичні пустелі, тундри й лісотундри. Зона арктичних пустель займає острови Північного Льодовитого океану та частину північного узбережжя Євразії. Ця природна зона являє собою різновид пустелі з дуже розрідженою та бідною рослинністю. За відсутності сонячного світла протягом частини року на ґрунтах, скутих вічною мерзлотою, рослинність може рости тільки на невеликих ділянках. Із тварин поширені білий ведмідь, песець і лемінг. На океанічному узбережжі живуть тюлені й численні птахи – чайки, баклани, гаги, гуси.

 
 
На півдні розташована природна зона тундри, яка простяглася вздовж північного узбережжя Євразії смугою завширшки до 500 км. У західній частині материка через вплив океану її площа є невеликою. Характерні риси цієї зони – тривала, сувора зима, невелика кількість опадів у поєднанні з високою відносною вологістю, сильні вітри, багаторіч­на мерзлота. Ці природні умови спричиняють формування одноманітних безлісних заболочених територій із численними озерами. Серед рослин переважають мохи й лишайники, південніше їх можуть доповнювати журавлина, чорниця. Характерні тундрові глейові ґрунти, які містять до 5 % гумусу.
 
 
Перехідною зоною від тундри до тайги є лісотундра. Вона являє собою поєднання тундрової рослинності й лісової, які утворюють рідколісся. Рослини й тварини лісотундри пристосовуються до суворих кліматичних умов. Стовбури беріз, ялин, модрин часто скривлені й прихилені до землі. Із тварин тут поширені заєць-біляк, вовк, північний олень, лисиця, песець.

До природних зон помірного поясу належать: хвойні, мішані й широко­листі ліси, лісостеп, степ, напівпустелі, пустелі.
Хвойні ліси Сибіру й півночі Європи утворюють на материку природну зону тайги. У тайгових лісах мало світла, тому слабко розвинений підлісок, характерна одноманітність трав'янисто-чагарникового ярусу. Тваринний світ цієї природної зони досить багатий і відносно добре зберігся. Тут поширені бурий ведмідь, рись, росомаха, північний і благородний олені, лось, козуля, бурундук. Особливе значення мають хутрові звірі, яких налічується близько 30 видів, – куниця, соболь, горностай, білка. У деяких районах Сибіру були акліматизовані ондатра й американська норка.



Зона мішаних і широколистих лісів розташована в Європі й на сході Азії, у внутрішніх областях материка вона переривається. Дерева тут більш вимогливі до ґрунтів, вологи, тепла, ліси багатоярусні, а тваринний світ більш різноманітний, але не такий численний, як у тайзі. Тут зустрічаються борсук, лісовий тхір, ласка, їжак, білка, заєць-біляк, бобер, лисиця. Із птахів поширені тетерев, глухар, рябчик, вальдшнеп, сокіл сапсан, беркут. У мішаних лісах переважає ялина звичайна з домішкою дуба, липи, кле­на, у широколистих – дуб, бук, граб, ясен, клен.

Лісова зона переходить у степову поступово, утворюючи лісостепи. Для цієї зони характерна наявність лучних степів і лісів. Із природної рослинності, що мало збереглася, тут переважають дуб, береза, граб, липа, осока, ліщина, злакові рослини. Серед тварин є представники як лісів, так і степів: заєць, ховрах, тушканчик, хом'яки. Ґрунти переважають сірі лісові, а на рівнинних степових територіях – чорноземні. Територія зони належить до найбільш заселених районів Євразії.
У зоні степів для дерев випадає недостатня кількість опадів, тому переважає трав'яна рослинність. Зовні степи являють собою рівнинні території, які в природних умовах були вкриті трав'яною рослинністю, що утворює суцільний покрив із ковили, типчака, тонконога, м'ятлика й інших рослин.


Степи заступають напівпустелі, тут жарке літо, прохолодна зима, випадає невелика кількість опадів. У помірному поясі Азії напівпустелі простягаються суцільною смугою із заходу на схід приблизно на 10 тис. км від Прикаспійської низовини до східного кордону Китаю. У субтропіках напівпустелі поширені на схилах плато, плоскогір'їв і нагір'їв, у тому числі на Вірменському й Іранському нагір'ях. Більшу частину року напівпустелі виглядають безжиттєвими, але навесні з'являється ефемерна рослинність: тюльпани, іриси, жовтці. Серед тварин напівпустелі найпоширенішими є гризуни – ховрахи, тушканчики, піщанки, полівки, хом'яки та плазуни.

Особливість Євразії – значні площі, зайняті пустелями в помірному поясі. Ці пустелі відрізняються суворими зимами та високими літніми температурами. Рослинність тут розріджена, а в районах із найбільш спекотливим і посушливим кліматом майже відсутня. Для піщаної пустелі характерні розріджені зарості білого саксаулу. Із тварин найбільше плазунів (насамперед змій і ящірок), комах і павукоподібних (каракурт, скорпіони, фаланги). До найбільших піщаних пустель світу належать Каракуми та Кизилкум.


Напівпустелі й пустелі помірного поясу відрізняються від подібних природних зон у субтропічному й тропічному поясах більш низькими зимовими температурами.


ЄВРАЗІЯ 
Внутрішні води, їх розподіл

На території Євразії наявні всі види вод суходолу. Є повноводні річки, глибокі озера, потужні льодовики гірських і полярних районів, великі площі боліт і вічної мерзлоти, значні резервуари підземних вод.

Великі річки Євразії беруть початок переважно у внутрішніх районах материка. Характерною особливістю материка є наявність великих площ басейнів внутрішнього стоку; річки не досягають океанів, а впадають в озера (Волґа, Сирдар’я та ін.) або губляться у пісках пустель.

Річки Євразії належать до басейнів Північного Льодовитого (Об, Єнісей, Лена та ін.), Тихого (Амур, Хуанхе, Янцзи, Меконґ), Індійського (Інд, Ґанґ та ін.), Атлантичного (Дунай, Дніпро, Рейн, Ельба, Висла та ін.) океанів.
 
 
 
 
 
Озера Євразії розповсюджені нерівномірно та мають різне походження улоговин. Саме на території Євразії розташовані найглибше озеро світу — Байкал (1620 м) і найбільше за площею водної поверхні озеро Землі — Каспій­ське (371 000 км2). На північному заході поширені озера, що утворилися внаслідок опускання земної кори і впливу давнього льодовика (Ладозьке, Онезьке, Женевське та ін.). У розломах земної кори утворилися тектонічні озера — Боденське, Балатон, Мертве море, Байкал. Є карстові озера.
 
 
 
 
 
Цінним природним багатством є підземні води, особливо великі запаси яких залягають під Західносибірською рівниною. Підземні води не лише живлять річки та озера — саме їх споживає населення як питні.
Болота поширені на півночі Євразії, у районах тундри та тайги.

 
 
 
Сучасне зледеніння займає значні площі на багатьох островах (Ісландія, Шпіцберґен, Нова Земля), а також в горах (Альпи, Гімалаї, Тянь-Шань, Памір). Гір­ські льодовики живлять численні річки.
Екологічні проблеми внутрішніх вод Євразії потребують постійної уваги, бо забруднення таких великих резервуарів прісної води, як озеро Байкал, річки Сибіру, Далекого Сходу, Китаю та Індії, є небезпечним для всього органічного життя материка.
 
 

Географічна  номенклатура:  річки:  Рейн,  Ельба,  Дунай,  Дніпро,  Дністер,  Волґа,  Об,  Єнісей,  Лена,  Амур,  Хуанхе,  янцзи,  Меконґ,  Ґанґ,  Інд, Євфрат,  Тіґр;  озера:  Женевське,  Ладозьке,  Каспійське  море,  Аральське море,  Байкал,  Балхаш,  Мертве  море.
Цікаві дрібниці: На Далекому Сході тече річка з незвичайною назвою Контровід. Раз на  три  місяці  вона  міняє  своє  русло  і  впадає  то  в  притоку  Амура,  річку Уссурі,  то  в  тайговий  Бікін.  На  Камчатці  є  дивовижна  річка  Пенжина. Вона впадає в Пенжинськую губу, знамениту високими морськими приливами. Починається прилив, і перебіг річки повертає назад. А коли вода спадає,  Пенжина  знов  починає  текти  в  колишньому  напрямі. На Алтаї є Малинове озеро, воду якого в малиновий колір офарблюють  рачки  малинового  забарвлення,  що  живуть  у  ньому  вдосталь.  Деякі джерела Камчатки забарвлені в зелений колір. Це відбувається через наявність  у  них  великої  кількості  синьо-зелених  водоростей.  На  Курилах, на  острові  Кунашир,  можна  побачити  озеро  з  молочно-білою  водою, через  наявність  в  ній  кислот  —  соляної  і  сірчаної. Великий  канал  (кит.—  Юньхо,  або  Юньхе),  канал  в  Китаї  завдовжки  1930  км,  що  проходить  по  східній  частині  країни  в  загальному  напрямі  з  півночі  на  південь  між  містами  Пекін  і  Ханчжоу.  Цей  старий і щонайдовший у світі канал перетинає чотири провінції (Хебей, Шаньдун, Цзянсу і Чжецзян) і дві великі річки — Хуанхе і Янцзи. Коли будівництво цього штучного водовода було завершено (на що пішло близько 2000  років),  він  став  важливою  транспортною  артерією  між  північчю
і  півднем  Китаю. Великий  канал  будувався  впродовж  трьох  історичних  періодів.  Найстародавніша  його  ділянка,  завдовжки  225  км,  почала  споруджуватися на  останньому  етапі  існування  держави  Чжоу,  імовірно  в  Vі  ст.  до  н.  е. Ним  з’єднали  річку  янцзи  з  басейном  річки  Хуанхе.  Відповідна  цьому старому  каналу  ділянка  сучасного  Великого  каналу  пролягає  від  міста Цінцзян (у провінції Цзянсу) до річки янцзи (у районі янчжоу), проходячи через низку озер, що входять в басейн річки Хуайхе. Рівень води в цьому краї  регулюється  дамбами  і  тут  по  каналу  могли  ходити  невеликі  судна. Приблизно  через  1200  років  канал  продовжили  на  південь  на  відстань  близько  400  км  —  до  міста  Ханчжоу  в  провінції  Чжецзян.  При прокладці  цієї  ділянки,  завершеній  приблизно  до  610  р.  н.  е.,  потрібно було  чистити  і  сполучати  деякі  вже  існуючі  там  короткі  канали  і,  крім того,  прокладати  фарватер  по  великому  озеру  Тайху. На північ від Цінцзяна будівництво більшої частини каналу закінчили при  Хубілаї  (першому  імператорі  монгольської  династії  Юань),  полководці  якого  завоювали  Ханчжоу.  Хубілай  спробував  налагодити  шляхи сполучення між своїми південними володіннями і столицею — Ханбалик (так  монголи  називали  тодішній  Пекін).  Продовжувати  канал  на  північ почали, ймовірно, в 1279 р. і повели його через озера. На цій трасі довелося зводити дамби і будувати шлюзи, оскільки було необхідно регулювати рівень води, бо він виявився неоднаковим у різних озерах. Північну частину Великого каналу назвали Цза Хо — річкою шлюзів. Канал увійшов до  провінції  шаньдун,  де  його  довели  до  Дунпіна;  на  ділянці  між  цим містом і Цзініном судноплавству нерідко важко через недостатній приток води в русло каналу. Приблизно до 1300 р. н. е. трасу каналу продовжили до  міста  Ліньцзін,  що  на  річці  Вейхе,  в  північному  шаньдуні. У кінці правління династії Юань Великий канал протягнули ще далі на північ, в провінцію Хебей, де в міста Тяньцзінь його води змішалися з водами річки Бейюньхе. Ділянка каналу між річками Вейхе і Бейюньхе судноплавна  весь  рік.  Далі  канал  пішов  уздовж  русла  річки  Бейюньхе проти  її  течії  і  досяг  населеного  пункту  Тунсянь,  що  в  24  км  на  схід  від Пекіна. За часів імперії Мін (1368–1644) канал істотно поліпшили і ті його ділянки,  які  пришли  в  непридатність,  знов  зробили  судноплав ними. З розвитком залізниць (в кінці ХіХ ст. і початку ХХ ст.) Великий канал втратив своє минуле значення. На землях, по яких пролягала його траса, не раз траплялися руйнівні повені, а у середині ХіХ ст. річка Хуанхе поміняла русло і стала впадати не в Жовте море, а в затоку Бохай на півночі Шаньдуна. Жорстокий розлив річки Хуанхе в 1931 р. і спустошливі військові дії в період з 1937 до 1949 рр. довели Великий канал до стану щонайповнішої розрухи.  До  1949  р.  по  ньому  могли  ходити  лише  джонки. У  1952  почалася  реалізація  програми  регулювання  водного  режиму в  басейні  річки  Хуанхе,  де  передбачалися  роботи  з  розчищення,  розширення  і  випрямлення  русла  Великого  каналу.  На  ньому  побудували сучасні  механізовані  судноплавні  шлюзи.  Ділянку  траси,  що  пролягала
провінцією Цзянсу, реконструювали, і по ньому почали ходити 1000-тонні судна. Модернізація каналу проводилася прискореними темпами, оскільки  до  цього  часу  залізниці  вже  ледве  могли  упоратися  з  перевезеннями корисних  копалини.