ДПА: Науково-технічний прогрес

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Разом з тим, відомо, що 60 % - 70 % від усіх наукових розробок у виробництво взагалі ніколи не впроваджується. Тобто науково-дослідний процес охоплює значно більший обшир знань ніж та його частина, яка є виходом науково-технічного прогресу в практику.

"АВАНГАРДНА ТРІЙКА" - галузі, що визначають НТП: 

– машинобудування (електротехнічне, електроніка), 

– електроенергетика, 

– хімічна промисловість.

Науково-технічний прогрес за тисячоліття людської цивілізації пройшов складний і суперечливий шлях розвитку. Це було викликано тим, що саме технічний прогрес, який здійснювався на перших етапах розвитку суспільства, здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII - початку XIX ст. І лише в період промислової революції почалося швидке зближення наукового і технічного прогресу і виник цілісний науково-технічний прогрес (НТПР). з цього часу почався процес перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, який тривав близько півтора століття і завершився в середині 50-х років ХХ ст. розгортанням науково-технічної революції.

 

                                        старокитайська ракета       сучасна ракета

Отже, науково-технічний прогрес здійснюється в двох формах: еволюційній та революційній.

Еволюційна форма НТП має місце, коли техніка і технологія, що застосовується у виробництві, удосконалюється на основі вже відомих наукових знань. Прикладом цієї форми НТП є розвиток та вдосконалення енергії пари, електроенергії або атома тощо.

Революційна форма НТП означає перехід до техніки і технології, що побудовані на принципово нових наукових ідеях. Прикладом цієї форми є перехід від ручних знарядь праці до машинних, заміна енергії пари на електричну або атомну, застосування лазерної та інших сучасних технологій тощо.

Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призводять до суттєвих змін у трудовому процесі, передбачають розширення продуктивних можливостей людства. Тому в цьому випадку йдеться про науково-технічну революцію.

Науково-технічна революція є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. Такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно. Останній з них розпочався в середині 50-х років XX ст., коли було створено перший комп'ютер, коли людина почала використовувати енергію атомного ядра та займатися генною інженерією.

НТР розвинула всі елементи продуктивних сил. Наприклад зміни у предметах праці знаходять своє вираження у використанні нових синтетичних матеріалів зі спеціальними властивостями (пластмаси, напівпровідники, штучні алмази тощо). Перетворення у засобах праці пов'язані з появою автоматизованої та комп'ютерної техніки, яка суттєво розширює виробничі можливості промислово-виробничого персоналу, значно збільшує продуктивність їхньої праці, підвищує рентабельність виробництва. НТР зумовлює також зміни в характері праці, змінюються форми взаємозв'язків учасників виробництва, удосконалюються процеси обміну результатами праці. Науково-технічна революція відкрила нові способи і методи управління високопродуктивними багатогалузевими технологічними системами (телекомунікаційні мережі, швидкодіючі системи контролю і оброблення інформації тощо).

Усі ці та інші процеси потребують істотних змін в умовах життя і праці людини, освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей із достатнім освітнім, професійним (економічним) і культурним рівнем. 

Типи країн сучасного світу

Водні ресурси світу

Водні ресурси — це всі води гідросфери, тобто води рік, озер, каналів, водоймищ, морів й океанів, підземні води, ґрунтова волога, вода (льоди) гірських і полярних льодовиків, водяні пари атмосфери.

У поняття «водні ресурси» входять і самі водні об'єкти — ріки, озера, моря, оскільки для деяких цілей (судноплавство, гідроенергетика, рибне господарство, відпочинок і туризм) вони використовуються без вилучення з них води.

За швидкістю відновлення природні води підрозділяються на повільно поновлювані (вікові або статичні запаси) і щорічно поновлювані. Озерні, глибинні підземні, льодовикові води поновлюються надзвичайно повільно, протягом сотень і тисяч років. Найбільш динамічними в сенсі відновлення є річкові води. При відносно невеликому їх обсязі вони в природних умовах поновлюються кожні 20 діб, а з урахуванням їх регулювання шляхом створення водосховищ, як правило, протягом одного року. На другому місці по інтенсивності відновлення стоять підземні води верхніх гідрогеологічних поверхів, які до того ж відрізняються високою якістю і високою захищеністю від забруднень.

Водні ресурси оцінюються обсягом середньорічного стоку річок. Потенційні експлуатаційні запаси підземних вод можуть бути оцінені за величиною мінімального стоку річок території, коли вони живляться виключно підземними водами. 

Кількість водних ресурсів тій чи іншій території визначається структурою водного балансу. Для середньобагаторічного періоду, коли акумуляція вод в різних єдностях (підземних горизонтах, озерах, болотах, ґрунтові води тощо) може бути прийнята незмінною, водний баланс складається з прибуткової частини і двох витратних. Як прибуткові виступають атмосферні опади, а витратні — сумарне випаровування і річкового стоку.

Загальні запаси близько 1454,3 млн куб. км (з них менше 2 % — прісні води, а доступні для використання 0,3 %).

 

Використання водних ресурсів може здійснюватися як з вилученням їх з природного джерела (промислове, іригаційне, господарсько питне й інше водоспоживання), так і без вилучення (водовідведення, водний транспорт, рекреація та ін.) У першому випадку експлуатаційними є тільки частина водних ресурсів. Вони відповідають мінімальній середньомісячній витраті річок з ймовірністю появи один раз в 20 років. У другому випадку експлуатаційними є всі водні ресурси.

Водні ресурси використовують для водокористування і водоспоживання в різних галузях промисловості, сільського господарства, енергетики, судноплавства, побуту. Широко використовують водні ресурси при переробці корисних копалин, зокрема їх збагаченні так званими мокрими способами. 

Найбільшими споживачами води є сільське господарство, промисловість, комунальне господарство. Сільське господарство використовує майже 70 % загального споживання води, причому більша частина цього об’єму незворотно втрачається під час зрошення. Промисловість забирає понад 1/5 води. Найбільш водомісткими галузями є целюлозно-паперова, хімічна і металургійна промисловість. Прісні води становлять близько 2,5 % об’ єму гідросфери. Але людина може використовувати лише її незначну частину. Недоступними для застосування на сучасному етапі залишаються води льодовиків (69 % прісної води), більшість підземних вод (30 %), боліт, а також вод, що містяться в ґрунті та в живих істотах. Реально придатними для освоєння визнаються води річок і прісних озер. Одним з дієвих способів подолання регіонального дефіциту води є перерозподіл річкового стоку за допомогою спорудження каналів та водосховищ. Проте цей шлях має й свої недоліки: застій та цвітіння води, руйнування берегів, затоплення орних земель, підвищення рівня ґрунтових вод тощо.

За показником річкового стоку світовими лідерами постають Азія, Латинська й Північна Америка. Водні ресурси належать до відновлюваних в процесі кругообігу.

Виснаження водних ресурсів в результаті втрати їх якості є більшою загрозою ніж їх кількісне виснаження (1 куб. м неочищених стічних вод забруднює і робить непридатними 40-50 куб. м природної річкової води).

Забруднення багатьох водних об'єктів суші (особливо в країнах Західної Європи і Північної Америки) і вод Світового океану досягло небезпечного рівня. Щорічно в океан потрапляє (млн т): 0,2 — 0,5 отрутохімікатів; 0,1 — хлорорганічних пестицидів; 5 — 11 — нафти і інших вуглеводнів; 10 — хімічних добрив; 6 — фосфорних сполук; 0,004 — ртуті; 0,2 — свинцю; 0,0005 — кадмію; 0,38 — міді; 0,44 — марганцю; 0,37 — цинку; 1000 — твердих відходів; 6,5 — 50 — твердого сміття; 6,4 — пластмас. У Північній Атлантиці нафтова плівка займає 2 — 3 % площі. Найбільш забруднені нафтою Північне і Карибське моря, Перська затока, а також прилеглі до Африки і Америки ділянки, де здійснюється її перевезення танкерним флотом.

Цілеспрямоване комплексне управління водними ресурсами можливе на основі системи екологічних, водногосподарських, правових та організаційних заходів, відоме назвою сталого водокористування, головним завданням якого є координація інтересів водокористувачів, які часто суперечливі, та охорона вод.

Мінеральні ресурси світу

Мінеральні ресурси — це сукупність запасів корисних копалин мінерального походження. Використовуються понад 200 видів мінеральної сировини. У залежності від призначення мінеральні ресурси поділяють на три групи:

Паливні (енергетичні) — використовуються для отримання тепла і світла.

Металеві (рудні) — з яких виплавляють метали (руди чорних і кольорових металів). 

Неметалеві (нерудні) — використовуються як сировина для хімічної промисловості (калійна сіль, фосфорити, сірка), будівництва і як технічна сировина (азбест, графіт, алмази).

Родовища корисних копалин розміщені на Землі дуже нерівномірно. Це пояснюється особливостями тектонічної будови земної кори. Для кращого розуміння закономірностей розміщення корисних копалин на карті показані тектонічні області материків (платформи та сейсмічні пояси).

Паливні та деякі нерудні корисні копалини осадового походження утворилися внаслідок багато вікового накопичення осадових порід. 

Родовища цих корисних копалин найчастіше зустрічаються в осадових чохлах найдавніших платформ і в передгірних прогинах областей найдавнішої і древньої складчастості. У рельєфі цим тектонічним структурам відповідають рівнини (див. карти). 

Розвідані запаси нафти і природного газу в світі постійно зростають в результаті пошуку й освоєння нових родовищ. Особливо це стосується дна Світового океану. 

Майже половина родовищ-велетнів сконцентрована в країнах Близького та Середнього Сходу. Найбільші поклади нафти й природного газу зосереджені в країнах Перської затоки, Росії, США, країнах Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Еквадор), Північної Африки (Алжир, Лівія), Екваторіальної Африки (Нігерія, Габон), Південно-Східної Азії (Бруней, Індонезія).

Найбагатшими на вугілля регіонами світу є Азія (54 %), Північна Америка (28 %) та Європа (9 %). Більшість вугільних басейнів знаходиться на території Росії, США та Китаю, на які припадає близько 80 % загальнопланетарних запасів. 

Гірничо-хімічні неметалічні корисні копалини також переважно мають осадове походження.

Металеві корисні копалини, приурочені до щитів найдавніших докембрійських платформ і складчастих областей земної кори. Саме тому багатющі рудні копалини приурочені до старих низьким горах, нагір і плоскогір'їв.

Руди чорних металів (залізні, марганцеві) в земній корі залягають пластами, утворюючи великі за площею басейни. Їх поділяють на ті, що є сировиною для чорної металургії (залізні й марганцеві), кольорової металургії (алюмінієві, мідні, поліметалеві, олов’яні та інші), та благородні метали (золото, срібло, платина).

Найбільші у світі запаси ЗАЛІЗНИХ і МАРГАНЦЕВИХ руд сконцентровані у Бразилії, Австралії, Південній Африці, Казахстані, Україні, Росії.

Руди кольорових металів залягають у надрах землі своєрідними ПОЯСАМИ. 

Так, МІДНІ та ПОЛІМЕТАЛЕВІ руди знаходять у складчастих ПОЯСАХ КОРДИЛЬЄР-АНД та АЛЬПІЙСЬКО-ГІМАЛАЙСЬКОМУ ПОЯСІ.

З розвитком атомної енергетики зростає значення УРАНОВИХ руд. До першої п’ятірки країн щодо запасів уранових руд входять Австралія, Південна Африка, Нігер, Бразилія і Канада.

Боксити - це алюмінієва руда. Освоєними районами поширення АЛЮМІНІЄВИХ руд є північ Австралії, країни Гвінейської затоки, Карибського басейну, Середземномор’я. Найбільші родовища бокситів зосереджені в Австралії, Гвінеї, Бразилії, Венесуелі, на Ямайці. 

Руди кольорових металів залягають у надрах Землі своєрідними поясами. Так, мідні та поліметалічні руди поширені в складчастих областях Кордильєр — Анд, олов'яні руди — в Тихоокеанському поясі.

 

Наявність мінеральних ресурсів є гарною передумовою розвитку господарства будь-якої країни.

Мінерально-сировинна база України є багатством її народу, вона забезпечує незалежність і національну безпеку. За різноманітністю і багатством мінерально-сировинної бази Україна вигідно відрізняється від більшості республік колишнього СРСР і багатьох держав, займаючи 0,5% суші й переробляючи близько 6% світового обсягу мінеральної сировини.

На території України розвідано близько 8 тисяч родовищ, майже 90 видів корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне значення. Серед них — нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові, уранові руди, вугілля, сірка, ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі глини, питні мінеральні води та інше.

ДПА: ЕКЗАМЕН З ГЕОГРАФІЇ УКРАЇНИ

Відповідність отриманих балів оцінкам за 12-бальною шкалою

Бали	1–6	7–12	13–18	19–26	27–34	35–42	43–49	50–56	57–63	64–70	71–77	78–83
Оцінка	1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12

Тестові завдання з вибором однієї правильної відповіді (завдання 1 – 20) – оцінюються 1 балом → max 20 балів;

Тестові завдання на визначення відповідності (завдання 21 – 25) – оцінюються 4 балами. Відповідно за одну правильно визначену відповідність – 1 бал, за дві – 2 бали, за три – 3 бали. → max 20 балів;

Тестові завдання, що містять сім варіантів відповідей, три з яких є правильними (завдання 26 – 28) – оцінюються  3 балами (1 бал за кожну правильно вказану відповідь) → max 9 балів;

Завдання відкритого типу (завдання 29 – 30), /завдання 31* - не виконуємо!!!/ – оцінюються 12 балами → max 24 бали;

Завдання  на  контурній  карті (32) – оцінюється 10 балами.

ДПА: Машинобудування

Машинобудівний комплекс — сукупність галузей промисловості, що виготовляють машини й устаткування для всіх галузей і ланок народного господарства.

Особливості галузі: наукоємність, трудомісткість, металомісткість, кооперація.

Машинобудування — надзвичайно складна галузь, що поділяється на кілька десятків галузей і виробництв. Розвиток машинобудування є показником технічного рівня країни.

Важке машинобудування, забезпечує різноманітним устаткуванням енергетику, металургійну, хімічну, гірничодобувну і будівельну промисловість. Роз­мі­щується в районах, де є метал і спо­живачі готової продукції, тобто у Донбасі (Гор­лівка, Краматорськ, Луганськ, Донецьк, Маріуполь) і Придніпров’ї (Дніпро­пет­ровськ, Кривий Ріг). Окремим великим центром цієї галузі є Харків.

Електротехнічна промисловість випускає продукцію для енергетичних систем: трансформатори, генератори, важке устаткування для електровозів, кабелі, електродвигуни, високовольтну апаратуру. Це виробництво орієнтується переважно на кваліфіковані трудові ресурси. Тому його основні центри (Запоріжжя, Харків, Київ, Одеса, До­нецьк, Бердянськ) розташовані на сході й у центрі країни.

Транспортне машинобудування є тру­­домістким, досить складним і вимагає посиленого кооперування. Найкращі умови для його розвитку на Сході й у центральній частині України.

Деякі види продукції цієї галузі малотранспортабельні (наприклад, суднобудування), а тому вони орієнтуються на споживача.

Найбільше значення для України мають:

• локомотивобудування — зосереджене у великих містах на сході (Лу­ганськ, Харків, Дніпропет­ровськ);

• вагонобудування (Кременчук, Дніп­ро­­дзер­жинськ,­ Стаха­нов, Марі­у­поль);

• суднобудування (Миколаїв, Херсон — морське, Київ — річкове);

• автомобілебудування — переважно у великих містах (Кременчук — вантажні, Запоріжжя — легкові, Львів — автобуси, Одеса — автокрани, Луцьк — вантажно-пасажирські малолітражні автомобілі, Мелі­то­поль, Харків — мотори, Київ, Львів, Харків — мотоцикли);

• літакобудування — у великих наукових центрах із численними трудовими ресурсами (Київ, Харків, За­поріжжя).

Верстато- та приладобудування — досить складні галузі, тому вони тяжіють до наукових центрів і районів, де є достатньо кваліфікованих трудових ресурсів. Через це більшість центрів цих галузей зосереджена на сході (Харків, Краматорськ, Сєверодонецьк), у По­дніпров’ї (Київ, Житомир, Дніпро­пет­ровськ, Черкаси). На заході таких центрів небагато (Львів, Івано-Франківськ).

Продукція сільськогосподарського машинобудування досить об’ємна, а тому малотранспортабельна. Через це воно орієнтується на споживача і найбільші його центри зосереджені в Лісостепу і Степу (Харків­ — трактори, Дніпро­петровськ — трактори і бу­рякозбиральні комбайни, Херсон — кукурудзо- і зерно­збиральні комбайни, Тернопіль — бурякозбиральні комбайни, Львів, Одеса, Умань — інша сільгосптехніка).

Подальший розвиток машинобудування країни потребує технічного переозброєння, реконструкції та переспеціалізації на основі технологій світового рівня, створення сучасних невеликих і середніх заводів з випуску конкурентоспроможної продукції для світового й внутрішнього ринків, зокрема товарів народного споживання.

 

ДПА: Електроенергетична промисловість

Електроенергетика — основа розвитку економіки. Ця базова галузь виробляє, передає та трансформує електроенергію. Вона забезпечує науково-технічний прогрес в усіх без винятку виробництвах, поліпшує умови роботи й побуту. Розвиток електроенергетики та будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості тяжіють до джерел дешевої електроенергії (електрометалургія), інші здатні обмежуватися транспортом електроенергії. Електро­енергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні станції.

Найбільшу частку електроенергії вироб­ляють теплові електростанції (ТЕС), що ­працюють на вугіллі, газі та мазуті. Найпотужніші з них розташовані в Донбасі (Старобешівська, Курахівська), Придніпров’ї (Криворізька-2), у Хар­ків­ській (Зміївська), Київській (Трипільська) і Вінницькій (Ладиженська) областях. Більшість ТЕС окрім електроенергії виробляють і тепло для опалення міст. Із роботою ТЕС пов’язане значне забруднення навколишнього середовища.

Друге місце за обсягом виробництва елект­роенергії належить атомній енергетиці. Атомні електростанції (АЕС) будують у районах із дефіцитом паливних ресурсів. На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рів­нен­ська та Хмельницька АЕС. Вони виробляють 43,5 % усієї електроенергії.

На Дніпрі й Дністрі побудовані великі гідроелектростанції (ГЕС). Найбільші з них: Дніпрогес, Дніпродзержинська, Канівська, Каховська, Київська, Кремен­чуцька, Дністровська. На гідроелектро­станції припадає 7,9 % виробництва елек­тро­енергії.

ГЕС в Україні побудовані на рівнинних річках, тому перед їхніми греблями виникли штучні водоймища, що затопили сільськогосподарські угіддя. Вода у водоймищах застоюється, акумулює забруднення й різні шкідливі речовини. Греблі стають перешкодою розвитку рибного господарства, заважаючи проходу промислових риб. Водночас вода з водоймищ використовується для зрошення посушливих земель степової зони.

Електроенергія, вироблена електростанціями, передається до споживачів за допомогою ліній електропередач (ЛЕП).

Україна має можливості використання сонячної, вітрової і геотермальної енергії: побудовано одну з перших геліо­електричних станцій (біля с. Мисове у Криму) та кілька вітроелектричних станцій (АР Крим, Донецька область).

ДПА: Хімічна промисловість України

Хімічна промисловість — галузь промисловості, де переважають хімічні методи обробки сировини. Значення хімічної промисловості: разом із машинобудуванням зумовлює науково-технічний прогрес; може створювати нові матеріали з певними властивостями; ­сприяє найбільш повній переробці відходів інших галузей господарства; виготовляє товари народного споживання.

Сировинна база: кам’яне і буре вугілля, нафта і природний газ, кам’яна і калійна солі, фосфорити, крейда, вапняки, сірка; відходи чорної і кольорової металургії, харчової промисловості, лісопромислового комплексу.

Структура: гірнича хімія, основна хімія, хімія органічного синтезу (нафтохімія, виробництво полімерів), лакофарбова промисловість, хіміко-фармацевтична промисловість.

Географія хімічної промисловості. Підприємства гірничої хімії розміщуються в районах видобутку корисних копалин: у Передкарпатті — видобуток сірки (Новий Розділ, Немирів), калійних солей (Калуш, Стебник); у Донбасі — видобуток кухонної солі (Слов’янськ, Артемівськ), на півночі Криму — комплексна переробка ропи солоних озер.

Виробництво азотних добрив розмі­щується біля коксохімічних заводів (Дніп­ро­дзержинськ, Запоріжжя, Ал­чевськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк), районів видобутку природного газу й великих газопроводів (Рівне, Черкаси, Одеса).

Центри виробництва калійних доб­рив — Калуш (Івано-Франківська область) і Стебник (Львівська область), де видобуваються калійні солі.

Фосфорні добрива виробляють на основі імпортної сировини в районах сільськогосподарського виробництва (Оде­са, Вінниця), а також у місцях виробництва сірчаної кислоти (Костянтинівка, Суми) і в центрах розвитку металургії (Маріуполь).

Виробництво сірчаної кислоти зосереджено в районах її споживання (Костянтинівка, Суми, Рівне, Новий Роз­діл, Дніпродзержинськ).

Содове виробництво розміщене в ра­йонах видобутку кам’яної солі (Сло­в’янськ, Лисичанськ) і ропи (Красно­перекопськ).

Хімія органічного синтезу розвинена в Донбасі (Лисичанськ, Сєверодонецьк, Горлівка) і на Наддніпрянщині (Дніпро­дзержинськ, Запоріжжя). Виробництво полімерних матеріалів базується на використанні продуктів нафтопереробної, газової та коксохімічної промисловості (Донецьк, Запоріжжя, Луцьк — виробництво синтетичних смол і пластмас; Київ, Черкаси, Чернігів — виробництво хімічних волокон). Частково виробництво базується на використанні хімічної сировини, що надходить продуктопроводами з Росії.

Високого рівня розвитку в Україні досягли лаковофарбова промисловість (центри — Дніпропетровськ, Львів, Одеса, Харків), виробництво синтетичних барвників (Рубіжне, Красноперекопськ).

На базі нафтопереробної і газової промисловості розвиваються нафтохімічна (Бердянськ, Кременчук, Херсон) і гумово-азбестова (Дніпропетровськ, Біла Церква) промисловість.

Усе більшого значення набувають фармацевтична та виробництво синтетичних миючих засобів. Ці наукоємні галузі розміщені у великих містах — Донецьку, Дніпропетровську, Києві, Запоріжжі, Одесі.

  
 

 

ДПА: Паливна промисловість України

Вугільна промисловість є найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України. Вона представлена видобутком кам’яного та бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає понад 75 %, що є одним із найвищих показників у світі. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії. Основні поклади кам’я­ного вугілля зосереджені в Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. Буре вугілля добувають у Дніпровському басейні.

Особливу цінність має кам’яне вугілля Донбасу, бо з нього можна виробляти кокс, необхідний для виплавки чавуну. На жаль, глибина залягання вугільних пластів сягає 1200 м при середніх глибинах залягання 500—750 м, а потужність пластів, що розроб­ляються, дуже мала — від 1,5 до 2 м. Через це собівартість видобутку вугілля в Донбасі є значно вищою, ніж у світі. У південно-східній і східній частинах Донецького басейну залягає переважно енергетичне вугілля — антрацит; на заході й північному заході — високоякісне коксівне вугілля. Найбільше шахт зосереджено в Донецькій області, де сформувалися потужні центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ.

Хижацька експлуатація вугільних ресурсів України, постійне зростання потреб у вугіллі призвели до виснаження родовищ.
Головні сучасні проблеми вугільної промисловості:
• розробка пластів на великій глибині (до 1700—1800 м) вимагає дорогого сучасного устаткування, для створення якого необхідні величезні матеріальні й наукові витрати;
• старі шахти, що експлуатуються в да­ний час, необхідно реконструювати з метою підвищення безпеки праці шахтарів;
• з метою підвищення ефективності використання вугілля необхідно будувати нові потужності зі збагачення й переробки палива, перетворення його на рідке й газоподібне, що збільшує його теплоту згоряння;
• оскільки вугілля України здебільшого високозольне та з великим вмістом сірки, його переробка вимагає комплексного використання відходів.
Розв’язання даних проблем дозволить вивести вугільну промисловість України на новий якісний рівень, а головне — знизити собівартість вугілля, яка у даний час залишається дуже високою.
Із вугільною промисловістю пов’язана низка екологічних проблем (терикони, порушення рівноваги гірських поверхневих порід, погіршення якості підземних вод тощо).
Нафтова промисловість. Основ­ні родовища нафти зосереджені в Кар­патській і Причорноморській нафтогазоносних провінціях, Дніп­ров­сько-До­нецькій нафтогазоносній області. Найбільші родовища Передкарпаття — Бориславське (Львів­ська область), Волинське, Битківське (Івано-Франківська область).
Найбільші родовища Дніпровсько-Донецької нафтогазоносної області: наф­тові — Леляківське (Чернігівська область), Глинсько-Розбишівське (Полтав­ська область), нафтогазові — Гнідинцівське (Чернігівська область), Качанівське (Сум­ська область), Яблунівське (Полтавська область). Тут видобувають понад 50 % укра­їнської нафти.
У Причорномор’ї поклади нафти виявлені на Керченському півострові та на шельфовій зоні моря.
Нафтопереробна промисловість. Наф­та використовується як паливо і як сировина для хімічної промисловості.
Власної нафти Україні не вистачає, тому значна її кількість завозиться з-за кордону. Нафтопереробні заводи працюють у Херсоні, Кременчуку, Лисичанську, Дрогобичі, Одесі. Працюють нафтопроводи Гнідинці — Кременчук, Кременчук — Херсон, «Дружба» (останній поєднує нафтові родовища Росії з Центральною і Західною Європою).
Газова промисловість. Великі родови­ща природного газу розташовані в Дніп­ровсько-Донецькій нафтогазоносній об­лас­ті: Шебелинське, Західнохрес­ти­щен­ське, Єфремівське (Харківська область). Близько 1/5 видобутку природ­ного газу України зосереджено в Пе­ред­карпатті: Дашавське (Львівська область), Косівське, Надвірнянське (Івано-Фран­ківська область) родовища.
Значні родовища природного газу відкриті на півдні країни, передусім у Криму. Основні родовища — Глібівське, Джанкойське. Зростає видобуток газу на шельфі Чорного моря.
Територією України проходять численні газопроводи: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Полтава — Київ, Шебе­линка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Бєлгород — Москва, Дашава — Київ — Москва.
Україна має великі перспективні газоносні площі.
Природний газ — найефективніше паливо. Собівартість його видобутку є значно нижчою, ніж вугілля, а теплотворна здатність — високою. Вико­рис­тання газу є дуже перспективним: він майже не отруює навколишнє середовище, порівняно з іншими енергетичними джерелами (особливо вугіллям і мазутом). Його використовують як сировину для хімічної промисловості, а також для комунально-побутових потреб.
Торф’яна промисловість розвивається на півночі України, у Поліссі (Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська області). Торф як паливо має другорядне значення. Використовують його як місцеве паливо в селах, на скляних, порцеляно-фаянсових, харчових підприємствах. Для поліпшення транспортування з нього виготовляють торфобрикети (Чернігівська, Жи­томирська, Львів­ська області).

Райони поширення нафти, природного газу, кам'яного та бурого вугілля, торфу:

 

 

 

ДПА: Харчова промисловість

Головним завданням харчової промисловості є виробництво продуктів харчування. До її складу входить майже 40 галузей. За обсягами виробництва харчова про­мисловість посідає друге місце (18 %) в економіці України, асортимент виробленої про­дукції включає понад 3000 найменувань.

До складу харчової промисловості входять такі галузі: цукрова, борошномельна, м’ясна, молочна, хлібопекарська, маслоробна, кондитерська, спир­това, макаронна, пивоварна, рибна, виноробна, круп’яна, консервна, тютюнова та ін.

Підприємства харчової промисловості розташовані на території Україні практично повсюдно, однак при їх розміщенні враховуються особливості кожної галузі. Останнім часом кількість підприємств харчової промисловості почала збільшуватися, особливо невеликих за розмірами. Вони створюються поблизу джерел сировини, у колективних і фермерських господарствах.

ДПА: Національний склад населення України

ДПА: КЛАССИФИКАЦИЯ МИГРАЦИЙ НАСЕЛЕНИЯ

ДПА: Кольорова металургія України

ДПА: Виробництво кольорових металів

ДПА: Металургійний комплекс України

Чорна металургія — складна галузь промисловості, до якої належать різні за організацією і технологією виробництва: видобування й збагачення залізної руди, спікання її в агломерат або котуни; виплавка чавуну, сталі, виробництво прокату; виробництво феросплавів, виплавка електросталі та сплавів, порошкова металургія; виробництво флюсових вапняків, вогнетривів, коксу.

Сировиною для чорної металургії є залізні та манганові руди, вапняки (флюси); у технологічному процесі використовуються кокс, вода і вогнетривкі глини, природний газ і електро­енергія.

Родовища залізної руди сконцент­ровані в Криворізькому та Керченському басейнах, Кременчуцькому та Білозер­ському районах; манганові руди видобувають у Нікопольському басейні; коксівне вугілля, флюсові вапняки, форму­вальні піски та вогнетривкі глини — в Донбасі.

Головні підприємства чорної металургії зосереджені в трьох районах: Донбасі (Макіївка, Донецьк, Алчевськ, Харцизьк, Єнакієве, Луганськ, Крама­торськ та ін.), Придніпров’ї (Дніпро­петровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Дніпродзержинськ), Приазов’ї (Маріуполь).

Донецький металургійний район виник на основі родовищ коксівного вугілля та вапняків Донбасу й залізної руди Придніпров’я.

Придніпровський металургійний ра­йон утворився завдяки географічному положенню — на великій водній магістралі, на перетині транспортних шляхів і майже на півдорозі між величезними запасами Криворіжжя і коксом Донбасу.

Приазовський металургійний ­район виник на перехресті транспортних шляхів із Керченського басейну (залізні руди) та Донбасу (коксівне вугілля).

Складність розвитку металургійного комплексу України полягає в тому, що це дуже матеріаломістка галузь, що потребує багато води й електроенергії. До того ж, підприємства чорної металургії є одними з головних стаціонарних забруднювачів навколишнього середовища.

Кольорова металургія — галузь промисловості, у якій відбувається видобуток і збагачення руди, виплавка кольорових, рідкісних і дорогоцінних металів, а також сплавів на їх основі. Продукція кольорової металургії широко використовується ву точному машинобудуванні, літакобудуванні, електроніці, робототехніці тощо. В Україні за браком власної сировини ця галузь розвинена недостатньо.

Підприємства, що виплавляють кольорові метали, переважно є енергоємними, тому вони розташовані поблизу джерел електроенергії. Так, виробництво алюмінію, титану, магнію зосереджене в Запоріжжі й базується на дешевій енергії Дніпрогесу і привізній сировині. До джерел електроенергії тяжіють Костянти­нівський цинковий завод і Артемівський завод з переробки кольорових металів.

Поблизу джерел сировини розміщені Калуський хіміко-металургійний (виготовлення металевого магнію) і Іршанський гірничо-збагачувальний (збагачення руд титану) комбінати. На імпортній сировині працює Миколаївський глиноземний завод (глинозем — сировина для виготовлення алюмінію).

Як правило, сучасні підприємства кольорової металургії є комплексними, оскільки руди кольорових металів поряд з основним металом містять багато інших корисних хімічних елементів.

Підприємства кольорової металургії також є одним з основних стаціонарних джерел забруднення атмосфери. Вони забруд­нюють ґрунти свинцем, цинком, хромом, міддю. Значні земельні площі доводиться вилучати під звалища про­мислових відходів.

ДПА: Основні райони чорної металургії

ДПА: Прокатне виробництво