Політичні та економічні системи країн. Типологія країн світу. Міжнародні організації.

На сучасній політичній карті світу представлено близько 250 країн. Серед них є країни з великою територією і чисельністю населення, є однонаціональні і багатонаціональні країни; є багаті природними ресурсами і бідні; є країни, що мають вихід до моря і протяжні морські кордони і не мають. Будь-яка країна світу має неповторні особливості. 

Сукупність умов та особливостей розвитку, які в певних рисах ріднять країну з низкою схожих з нею країн, а з іншого – виділяють з усіх інших визначають її тип. 

Типології бувають різні. Вони враховують багато показників, що характеризують рівень економічного і соціального розвитку країн, політичні та історичні аспекти. 

За розмірами території всі країни можна розділити на 

Ø найбільші (більше 3 млн. кв.км – їх 6, але вони займають близько половини території суходолу: Росія, Канада, Китай, США, Бразилія, Австралія; 

Ø великі (від 1 до 3 млн. кв.км – їх 24, у тому числі 12 – в Африці), 

Ø середні (від 0,2 до 1 млн. кв.км – їх 55, у тому числі 22 – в Африці, 15 – в Азії, 11 – у Європі), 

Ø малі країни (менше 0,2 млн. кв.км – їх 144). 

До типологічних розбіжностей, що істотно впливають на якісні характеристики країн, слід віднести особливості географічного положення. Вони дозволяють судити про транспортно-географічні можливості участі у світовій системі господарства, а також про характер геополітичного становища країн. За цим показником виділяють держави: 

Ø приморські (Росія, США та ін), 

Ø острівні (Японія, Великобританія, Індонезія та ін) 

Ø не мають виходу до моря (їх 36 – Афганістан, Нігер, Парагвай, Киргизія та ін.) 

Два перших типи положення сприяють прогресу, третій зазвичай гальмує його. 

У даний час за типологією, яка враховує рівень і характер соціально-економічного та політичного розвитку виділяють 3 групи країн: 

Ø економічно розвинені держави; 

Ø країни з перехідною економікою; 

Ø найменш розвинуті країни (країни, що розвиваються). 

До економічно високорозвинених країн належать країни «великої сімки» (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада), а також невеликі західноєвропейські країни з вузькою спеціалізацією у світовому господарстві, ПАР, Ізраїль, Австралійський Союз, Нова Зеландія (зрілий рівень розвитку ринкових відносин, значна роль у світовій економіці й політиці, потужний науково-технічний потенціал). 

Країни з перехідною економікою – держави колишнього соціалістичного табору, перебудовують свою економіку на ринкові засади. Це більшість країн СНД, а також Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва та ін. Сюди ж відносять і країни, що зберігають аграрно-сировинну спеціалізацію, яка склалася в їх зовнішній торгівлі ще в колоніальний період, і країни, що відстали в розвитку (Іспанія, Греція, Португалія, Ірландія). 

Економічно найменш розвинуті країни (країни, що розвиваються) – численна і різноманітна група країн: 

Ø нові індустріальні країни (Бразилія, Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни тощо) 

Ø нафтовидобувні країни (Саудівська Аравія, Оман, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Лівія, Алжир, Бруней, Габон) 

Ø найменш розвинуті країни (Ангола, Ефіопія, Сомалі, Судан, Танзанія, Афганістан, Бангладеш, Непал, М'янма, Гаїті тощо) 

Ø невеликі країни плантаційного господарства (Нікарагуа, Коста-Ріка тощо) 

Ø дрібні «країни-квартиросдатчики» (Мальта, Кіпр, Панама тощо).

Сукупність способів, методів і прийомів управління державою називають формою державного режиму.

Державний режим – найважливіша складова частина політичного режиму, існуючого в суспільстві. Існують наступні державні режими: демократичні і антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські). 

Під демократією розуміють форму державно-політичного устрою суспільства, яка заснована на визнанні народу в якості джерела влади. 

Принципи демократії: влада більшості, виборність глави держави, рівноправність громадян, захищеність прав і свобод громадян, верховенство закону, поділ влади, представницьких органів. 

Форми демократії: безпосередня (рішення приймаються всіма громадянами за допомогою референдумів або на зборах) і представницька (рішення приймаються виборними органами). 

Тоталітаризм – одна з форм державного режиму (тоталітарна держава), що характеризується тотальним контролем над цілими галузями життя суспільства, фактичним усуненням конституційних прав і свобод, репресіями по відношенню до опозиційно налаштованим і інакомислячих (зокрема, різні форми тоталітаризму можна спостерігати у фашистській Італії, нацистській Німеччині та ін.). 

Диктатура, тобто необмежена влада – виконання влади в державі недемократичними способами; авторитарний політичний режим. Під диктатурою пролетаріату слід розуміти владу, встановлену в результаті революції і здійснювану робочим класом на чолі зі своєю партією. Історичні форми: Паризька Комуна 1871 р., народна демократія. Державна влада, яка утвердилася після Жовтневої революції 1917 р., пізніше перетворилася на тоталітарно-бюрократичний режим. Схожі процеси відбувалися і в інших країнах, які проголосили встановлення диктатури пролетаріату. До них відносяться соціалістичні країни і країни народної демократії. 

Якщо система влади властива антидемократичним політичним режимам, то її називають авторитаризмом, який поєднується з особистою диктатурою. 

Форми авторитаризму: азіатські деспотії, тиранічні і абсолютистські форми правління Нового часу, Середньовіччя і старовини, військово-поліцейські та фашистські режими, різні варіанти тоталітаризму. 

Апартеїд (расизм) – це крайня форма расової дискримінації. 

Расизм – це позбавлення цивільних і політичних прав певних груп жителів залежно від расової приналежності, аж до територіального ізолювання. Акти геноциду можуть становити апартеїд. 

Геноцид – це дуже важкий злочин проти людства: винищення окремих груп населення за расовими, етнічними, національними, релігійними або іншими ознаками, навмисне створення життєвих умов, які будуть сприяти повному або частковому фізичному знищенню цих груп населення.

Вчені вважають, що найкращою гарантією встановлення миру та налагодження співробітництва у міжнародних відносинах є поширення спільних норм – правових, політичних та моральних. Інститутами, в середовищі яких розробляються ці правила, є міжнародні організації. 

Міжнародні організації виникли в середині XIX століття і набули статусу важливих центрів міжнародного життя. Першими діючими міжнародними організаціями були організації неполітичного характеру: Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). 

Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію – Лігу Націй – було створено у 1919 році. Її статут, розроблений на Паризькій мирній конференції, став компонентом Версальського мирного договору (1919), який підбив підсумки Першої світової війни. Основною метою Ліги Націй, що офіційно діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та безпеки. 

Масове виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої світової війни, що пояснювалося прагненням націй встановити нову систему колективної безпеки, спрямовувати розвиток світової економіки і, зокрема, транснаціональних корпорацій, шукати шляхи міждержавної інтеграції. 

На кінець XX століття у світі існувало близько 4 тисяч міжнародних організацій, з яких більшість були міждержавними чи міжурядовими (створеними державами чи їх урядами). 

Існує багато критеріїв класифікації міжнародних організацій. Зокрема, за критерієм компетенції міжнародні організації поділяють на: 

1) загальної компетенції, тобто такі, що охоплюють різні сфери співробітництва; 

2) спеціальної компетенції – спрямовані на співробітництво держав у певній сфері. 

За критерієм можливості приєднання нових членів, міжнародні організації поділяються на: 

1) відкриті – вступ до такої організації здійснюється одностороннім рішенням держави про приєднання до відповідного міжнародного установчого договору; 

2) напіввідкриті – рішення про вступ приймається більшістю голосів інших країн-учасниць; 

3) закриті – прийняття нових держав-учасниць може бути здійсненим лише шляхом згоди всіх держав-членів міжнародної організації. 

За характером повноважень виділяємо міжнародні організації: 

1) класичні міждержавні (міжурядові), в яких кожна дер-жава-член зберігає всю повноту власного суверенітету; 

2) наднаціональні, в яких держава добровільно делегує частину своїх суверенних прав міжнародній організації. 

Найбільш популярною є класифікація міжнародних організацій за географічним колом учасників. За цим критерієм організації поділяють на: 

1) глобальні, тобто відкриті для участі всіх держав світу; 

2) регіональні — відкриті для участі держав певної частини світу; 

3) субрегіональні, що охоплюють держави частини регіону. 

До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та інші. Без сумніву, найбільш відомою і, водночас, широкою за складом держав-учасниць та компетенцією міжнародною організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН). 

ООН була створена у червні 1946 року, коли на конференції у Сан-Франциско було підписано Статут ООН як першої політичної універсальної організації, завданням якої було визначено підтримання міжнародного миру та колективної безпеки. 

Завдання ООН і принципи її діяльності відображено в преамбулі та статтях 1- 2 Статуту, а саме: підтримання міжнародного миру та безпеки; розвиток міжнародного економічного, соціального, культурного й гуманітарного співробітництва; погодження дій держав у досягненні цих спільних цілей. Членами ООН є суверенні держави, що утворили Організацію, а також прийняті до неї згодом. Організація Об'єднаних Націй виконує свої функції через створені нею органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Ради, Раду з опіки, Секретаріат і Міжнародний Суд. 

Генеральна Асамблея має право обговорювати питання в межах Статуту або функцій будь-якого органу ООН і давати відповідні рекомендації. Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки. Рішення Ради Безпеки вважаються схваленими, коли за них подано голоси 8 членів із 15, включно голосів усіх 5 постійних членів (Росії, США, Великобританії, Франції, Китаю). У разі загрози миру, порушення миру або актів агресії Рада Безпеки має право використовувати збройні сили держав — членів ООН, надані в ЇЇ розпорядження. Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря і персоналу міжнародних посадових осіб. 

Одночасно у 40-х роках XX століття були створені міжнародні організації, які набули статус спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами: Продовольча й сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ) та ряд інших. 

У світі також нараховується близько 80 регіональних міжнародних організацій, блоків та об'єднань. Серед них Рада Європи, Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). 

До субрегіональних міжнародних організацій в субрегіоні Центральної і Східної Європи відносимо Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), Вишеградську групу, Чорноморську асоціацію економічного співробітництва (ЧАЕС). 

Окрім того, все більш активними гравцями світової політики стають неурядові міжнародні організації, тобто такі, що створені без участі держав чи їх урядів – національними неурядовими організаціями, громадсько-політичними рухами, політичними організаціями, асоціаціями чи окремими громадянами. Відповідно до норм міжнародного права, до міжнародних неурядових організацій відносять ті, які створені не на основі міждержавної угоди. Ці організації повинні мати наступні ознаки: 

1) відсутність серед завдань організації прагнення здобути прибуток; 

2) юридичне визнання хоча б однією державою або набуття консультативного статусу при міждержавній міжнародній організації; 

3) отримання фінансових коштів з території більше аніж однієї країни. 

Прикладами неурядових міжнародних організацій є Товариство Червоного Хреста та Півмісяця, Всесвітня федерація професійних спілок, Міжнародна демократична організація жінок, Всесвітня федерація демократичної молоді. Серед міжнародних громадсько-політичних рухів, які, на відміну від організацій, є неформалізованими з організаційної та правової точки зору, відомими є "Зелений світ" (Green Peace), "Лікарі без кордонів". 

Міжнародні організації є активними учасниками сучасної світової політики, оскільки допомагають долати егоїзм національних інтересів держав, пропонують на порядок денний вирішення проблем, які є актуальними для громадськості багатьох країн.