суббота, 11 октября 2014 г.

Політична карта світу


У сучасному світі налічують понад 250 країн і територій. З них суверенними державами є близько 80 % країн. За XX ст. кількість незалежних держав значно збільшилася, адже якщо на початку минулого століття на політичній карті світу існувало лише 55 суверенних держав, то на 2009 р. їхня кількість зросла до 193 держав. Політична карта світу, ніби строката мозаїка, складена з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами. На ній також показано столиці та найбільші міста держав, адміністративно-територіальний устрій країн тощо. Політична географія вивчає питання політико-географічного положення дер жав і їхніх кордонів, державного ладу й адміністративно-територіального устрою, політичної структури суспільства, проблеми міжнародних відносин.
Політична карта світу – географічна карта, яка дає територіально-політичну характеристику світу, материків або великих географічних регіонів.
Головними об’єктами, що показані на політичній карті, є країни й держави. Важливо чітко розрізняти ці поняття, адже між ними є суттєва різниця.
Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною. Якщо країна набуває суверенітету і стає повністю незалежною, то вона набуває політичного змісту держави.
Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій. Кожна держава охоплює певну територію, що є частиною географічного простору і включає все його різноманіття: форми рельєфу, річки, озера, береги морів, ландшафти, сільськогосподарські угіддя, гірничопромислові виробки, міста і багато іншого.
Територія держави – це частина земної кулі з притаманними їй природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.
У межах державної території держава є вищою щодо всіх осіб і організацій владою, яка забезпечується системою державних органів (законодавчих, виконавчих і судових). Найважливішою і загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій ґрунтується мирне співіснування, є принцип недоторканності і цілісності державної території, згідно з яким територія будь-якої держави є недоторканною від зазіхань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою. Цей принцип було вперше запроваджено директивами ООН у 1945 р.
До складу державної території відносять три основні складові: суходіл з його надрами; акваторію (до неї належать зазвичай внутрішні й територіальні води); повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюються морські судна, що належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами, літаки, засоби зв’язку, посольства даної держави за кордоном тощо.
У світі існує кілька країн, що з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни мають назву анклавів. Наприклад, анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, який розташований всередині Італії, та ще й всередині її столиці – Риму; Лесото з усіх боків оточене територією Республіки Південна Африка. 
Окрім суверенних держав, на політичній карті світу залишилося понад 60 залежних територій, або, як ще й досі їх часто називають, колоній. Вони традиційно утворювалися в місцях зосередження родовищ корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або через геостратегічне значення території (Гібралтар). Зазвичай колонія управляється представниками колоніальної держави-метрополії, а офіційною мовою є мова колонізаторів і зрідка мова корінного населення колонії.
Колонія – країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної й економічної самостійності і керується на основі спеціального режиму.
Нині колоніальний статус мають території площею близько 135,4 тис.кв.км, з населенням понад 12 млн осіб. Колоніальними державами є Велика Британія (Чагос, Бермудські, Віргінські, Кайманові, спірні з Аргентиною Фолклендські (Мальвінські) о-ви, Гібралтар, о-ви Вознесіння тощо); США (Маріанські о-ви, о. Пуерто-Рико тощо), Франція (о-ви Гваделупа, Європа, Кергелен, Нова Каледонія, Французька Полінезія), Австралія (о-ви Кокосові, Різдва) та ін.
Державні кордони та їхні функції. Політичну карту світу дуже часто порівнюють зі строкатою мозаїкою, складеною з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами.
Державний кордон – лінія на поверхні землі (суходолу або водного простору) і уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї в повітряному просторі та в надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів. Існують два етапи встановлення державного кордону — делімітація і демаркація. 
Делімітація – визначення за угодою загального напрямку проходження державного кордону і нанесення його на географічну карту. 
Демаркація – оформлення державного кордону на місцевості і позначення його відповідними прикордонними знаками. У приморських країнах державна територія поширюється ще на певну відстань від берега в море чи океан. Тоді йдеться про кордони територіальних вод, які встановлюють на відстані 12 морських миль (1 морська миля – 1852 м) від узбережжя. Проте у світі є країни (наприклад, Бразилія, Перу, Уругвай, Еквадор), які в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами значно ширші смуги (до 200 миль). У середині XX ст. країни Латинської Америки ініціювали створення економічних зон на морі, або морських економічних зон. Це райони завширшки 200 морських миль поза межами територіальних вод, у яких приморські держави мають суверенні права на розвідування й розробку біологічних і мінеральних ресурсів моря. На морські економічні зони припадає 40 % площі Світового океану.
У сучасному світі однією з найважливіших і найскладніших характеристик державних кордонів є їхні функції розділювальна і з’єднувальна. Розділювальна функція державного кордону полягає переважно в обмеженні умов виникнення і про ходження потоків між країнами. У цьому випадку для обмеження або припинення пересування людей, наприклад, вводять заборони або важкоподоланні формальності, запроваджують високі державні збори на візи, створюють перешкоди для маятникових міграцій через кордон. З’єднувальна (контактна) функція державного кордону пов’язана з об’єктивними процесами інтернаціоналізації господарського життя, різносторонніми зв’язками між державами. Посилення контактної функції кордонів – поки лише тенденція, що виявляється переважно в Європі і Північній Америці. В інших регіонах світу панує перша функція – розділювальна.


Комментариев нет:

Отправить комментарий

Примечание. Отправлять комментарии могут только участники этого блога.