ДПА: Металургійна промисловість та машинобудування 

Сировиною для чорної металургії є залізні та манганові руди, вапняки (флюси); у технологічному процесі використовуються кокс, вода і вогнетривкі глини, природний газ і електро­енергія.

Родовища залізної руди сконцент­ровані в Криворізькому та Керченському басейнах, Кременчуцькому та Білозер­ському районах; манганові руди видобувають у Нікопольському басейні; коксівне вугілля, флюсові вапняки, форму­вальні піски та вогнетривкі глини — в Донбасі.

Головні підприємства чорної металургії зосереджені в трьох районах: Донбасі (Макіївка, Донецьк, Алчевськ, Харцизьк, Єнакієве, Луганськ, Крама­торськ та ін.), Придніпров’ї (Дніпро­петровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Нікополь, Дніпродзержинськ), Приазов’ї (Маріуполь).

Донецький металургійний район виник на основі родовищ коксівного вугілля та вапняків Донбасу й залізної руди Придніпров’я. 

Придніпровський металургійний ра­йон утворився завдяки географічному положенню — на великій водній магістралі, на перетині транспортних шляхів і майже на півдорозі між величезними запасами Криворіжжя і коксом Донбасу.

Приазовський металургійний ­район виник на перехресті транспортних шляхів із Керченського басейну (залізні руди) та Донбасу (коксівне вугілля).

Складність розвитку металургійного комплексу України полягає в тому, що це дуже матеріаломістка галузь, що потребує багато води й електроенергії. До того ж, підприємства чорної металургії є одними з головних стаціонарних забруднювачів навколишнього середовища.

Кольорова металургія — галузь промисловості, у якій відбувається видобуток і збагачення руди, виплавка кольорових, рідкісних і дорогоцінних металів, а також сплавів на їх основі. Продукція кольорової металургії широко використовується ву точному машинобудуванні, літакобудуванні, електроніці, робототехніці тощо. В Україні за браком власної сировини ця галузь розвинена недостатньо.

Підприємства, що виплавляють кольорові метали, переважно є енергоємними, тому вони розташовані поблизу джерел електроенергії. Так, виробництво алюмінію, титану, магнію зосереджене в Запоріжжі й базується на дешевій енергії Дніпрогесу і привізній сировині. До джерел електроенергії тяжіють Костянти­нівський цинковий завод і Артемівський завод з переробки кольорових металів.

Поблизу джерел сировини розміщені Калуський хіміко-металургійний (виготовлення металевого магнію) і Іршанський гірничо-збагачувальний (збагачення руд титану) комбінати. На імпортній сировині працює Миколаївський глиноземний завод (глинозем — сировина для виготовлення алюмінію).

Як правило, сучасні підприємства кольорової металургії є комплексними, оскільки руди кольорових металів поряд з основним металом містять багато інших корисних хімічних елементів.

Підприємства кольорової металургії також є одним з основних стаціонарних джерел забруднення атмосфери. Вони забруд­нюють ґрунти свинцем, цинком, хромом, міддю. Значні земельні площі доводиться вилучати під звалища про­мислових відходів.

Дивиться додаткові матеріали за темою: 

http://geoschool16.blogspot.com/2013/05/blog-post_323.html

http://geoschool16.blogspot.com/2013/05/blog-post_8182.html

http://geoschool16.blogspot.com/2013/05/blog-post_19.html

Машинобудування

Особливості галузі: наукоємність, трудомісткість, металомісткість, кооперація.

Машинобудування — надзвичайно складна галузь, що поділяється на кілька десятків галузей і виробництв. Розвиток машинобудування є показником технічного рівня країни.

Важке машинобудування, забезпечує різноманітним устаткуванням енергетику, металургійну, хімічну, гірничодобувну і будівельну промисловість. Роз­мі­щується в районах, де є метал і спо­живачі готової продукції, тобто у Донбасі (Гор­лівка, Краматорськ, Луганськ, Донецьк, Маріуполь) і Придніпров’ї (Дніпро­пет­ровськ, Кривий Ріг). Окремим великим центром цієї галузі є Харків.

Електротехнічна промисловість випускає продукцію для енергетичних систем: трансформатори, генератори, важке устаткування для електровозів, кабелі, електродвигуни, високовольтну апаратуру. Це виробництво орієнтується переважно на кваліфіковані трудові ресурси. Тому його основні центри (Запоріжжя, Харків, Київ, Одеса, До­нецьк, Бердянськ) розташовані на сході й у центрі країни.

Транспортне машинобудування є тру­­домістким, досить складним і вимагає посиленого кооперування. Найкращі умови для його розвитку на Сході й у центральній частині України.
Деякі види продукції цієї галузі малотранспортабельні (наприклад, суднобудування), а тому вони орієнтуються на споживача.
Найбільше значення для України мають:
• локомотивобудування — зосереджене у великих містах на сході (Лу­ганськ, Харків, Дніпропет­ровськ);
• вагонобудування (Кременчук, Дніп­ро­­дзер­жинськ,­ Стаха­нов, Марі­у­поль);
• суднобудування (Миколаїв, Херсон — морське, Київ — річкове);
• автомобілебудування — переважно у великих містах (Кременчук — вантажні, Запоріжжя — легкові, Львів — автобуси, Одеса — автокрани, Луцьк — вантажно-пасажирські малолітражні автомобілі, Мелі­то­поль, Харків — мотори, Київ, Львів, Харків — мотоцикли);
• літакобудування — у великих наукових центрах із численними трудовими ресурсами (Київ, Харків, За­поріжжя).
Верстато- та приладобудування — досить складні галузі, тому вони тяжіють до наукових центрів і районів, де є достатньо кваліфікованих трудових ресурсів. Через це більшість центрів цих галузей зосереджена на сході (Харків, Краматорськ, Сєверодонецьк), у По­дніпров’ї (Київ, Житомир, Дніпро­пет­ровськ, Черкаси). На заході таких центрів небагато (Львів, Івано-Франківськ).

Продукція сільськогосподарського машинобудування досить об’ємна, а тому малотранспортабельна. Через це воно орієнтується на споживача і найбільші його центри зосереджені в Лісостепу і Степу (Харків­ — трактори, Дніпро­петровськ — трактори і бу­рякозбиральні комбайни, Херсон — кукурудзо- і зерно­збиральні комбайни, Тернопіль — бурякозбиральні комбайни, Львів, Одеса, Умань — інша сільгосптехніка).

Подальший розвиток машинобудування країни потребує технічного переозброєння, реконструкції та переспеціалізації на основі технологій світового рівня, створення сучасних невеликих і середніх заводів з випуску конкурентоспроможної продукції для світового й внутрішнього ринків, зокрема товарів народного споживання.
Чорна металургія — складна галузь промисловості, до якої належать різні за організацією і технологією виробництва: видобування й збагачення залізної руди, спікання її в агломерат або котуни; виплавка чавуну, сталі, виробництво прокату; виробництво феросплавів, виплавка електросталі та сплавів, порошкова металургія; виробництво флюсових вапняків, вогнетривів, коксу.

Машинобудівний комплекс — сукупність галузей промисловості, що виготовляють машини й устаткування для всіх галузей і ланок народного господарства.

Дивиться додаткові матеріали за темою: 

http://geoschool16.blogspot.com/2013/05/blog-post_5437.html 

ДПА: 

Паливна промисловість та електроенергетика

Вугільна промисловість є найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України. Вона представлена видобутком кам’яного та бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. 

Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає понад 75 %, що є одним із найвищих показників у світі. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії. Основні поклади кам’я­ного вугілля зосереджені в Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. Буре вугілля добувають у Дніпровському басейні.

Особливу цінність має кам’яне вугілля Донбасу, бо з нього можна виробляти кокс, необхідний для виплавки чавуну. На жаль, глибина залягання вугільних пластів сягає 1200 м при середніх глибинах залягання 500—750 м, а потужність пластів, що розроб­ляються, дуже мала — від 1,5 до 2 м. Через це собівартість видобутку вугілля в Донбасі є значно вищою, ніж у світі. У південно-східній і східній частинах Донецького басейну залягає переважно енергетичне вугілля — антрацит; на заході й північному заході — високоякісне коксівне вугілля. Найбільше шахт зосереджено в Донецькій області, де сформувалися потужні центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ.

Хижацька експлуатація вугільних ресурсів України, постійне зростання потреб у вугіллі призвели до виснаження родовищ.
Головні сучасні проблеми вугільної промисловості:
• розробка пластів на великій глибині (до 1700—1800 м) вимагає дорогого сучасного устаткування, для створення якого необхідні величезні матеріальні й наукові витрати;
• старі шахти, що експлуатуються в да­ний час, необхідно реконструювати з метою підвищення безпеки праці шахтарів;
• з метою підвищення ефективності використання вугілля необхідно будувати нові потужності зі збагачення й переробки палива, перетворення його на рідке й газоподібне, що збільшує його теплоту згоряння;
• оскільки вугілля України здебільшого високозольне та з великим вмістом сірки, його переробка вимагає комплексного використання відходів.
Розв’язання даних проблем дозволить вивести вугільну промисловість України на новий якісний рівень, а головне — знизити собівартість вугілля, яка у даний час залишається дуже високою.
Із вугільною промисловістю пов’язана низка екологічних проблем (терикони, порушення рівноваги гірських поверхневих порід, погіршення якості підземних вод тощо).
Нафтова промисловість. Основ­ні родовища нафти зосереджені в Кар­патській і Причорноморській нафтогазоносних провінціях, Дніп­ров­сько-До­нецькій нафтогазоносній області. Найбільші родовища Передкарпаття — Бориславське (Львів­ська область), Волинське, Битківське (Івано-Франківська область).
Найбільші родовища Дніпровсько-Донецької нафтогазоносної області: наф­тові — Леляківське (Чернігівська область), Глинсько-Розбишівське (Полтав­ська область), нафтогазові — Гнідинцівське (Чернігівська область), Качанівське (Сум­ська область), Яблунівське (Полтавська область). Тут видобувають понад 50 % укра­їнської нафти.
У Причорномор’ї поклади нафти виявлені на Керченському півострові та на шельфовій зоні моря.
Нафтопереробна промисловість. Наф­та використовується як паливо і як сировина для хімічної промисловості.
Власної нафти Україні не вистачає, тому значна її кількість завозиться з-за кордону. Нафтопереробні заводи працюють у Херсоні, Кременчуку, Лисичанську, Дрогобичі, Одесі. Працюють нафтопроводи Гнідинці — Кременчук, Кременчук — Херсон, «Дружба» (останній поєднує нафтові родовища Росії з Центральною і Західною Європою).
Газова промисловість. Великі родови­ща природного газу розташовані в Дніп­ровсько-Донецькій нафтогазоносній об­лас­ті: Шебелинське, Західнохрес­ти­щен­ське, Єфремівське (Харківська область). Близько 1/5 видобутку природ­ного газу України зосереджено в Пе­ред­карпатті: Дашавське (Львівська область), Косівське, Надвірнянське (Івано-Фран­ківська область) родовища.
Значні родовища природного газу відкриті на півдні країни, передусім у Криму. Основні родовища — Глібівське, Джанкойське. Зростає видобуток газу на шельфі Чорного моря.
Територією України проходять численні газопроводи: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Полтава — Київ, Шебе­линка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Бєлгород — Москва, Дашава — Київ — Москва.
Україна має великі перспективні газоносні площі.
Природний газ — найефективніше паливо. Собівартість його видобутку є значно нижчою, ніж вугілля, а теплотворна здатність — високою. Вико­рис­тання газу є дуже перспективним: він майже не отруює навколишнє середовище, порівняно з іншими енергетичними джерелами (особливо вугіллям і мазутом). Його використовують як сировину для хімічної промисловості, а також для комунально-побутових потреб.
Торф’яна промисловість розвивається на півночі України, у Поліссі (Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська області). Торф як паливо має другорядне значення. Використовують його як місцеве паливо в селах, на скляних, порцеляно-фаянсових, харчових підприємствах. Для поліпшення транспортування з нього виготовляють торфобрикети (Чернігівська, Жи­томирська, Львів­ська області).

Електроенергетика

Електроенергетика — основа розвитку економіки. Ця базова галузь виробляє, передає та трансформує електроенергію. Вона забезпечує науково-технічний прогрес в усіх без винятку виробництвах, поліпшує умови роботи й побуту. Розвиток електроенергетики та будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості тяжіють до джерел дешевої електроенергії (електрометалургія), інші здатні обмежуватися транспортом електроенергії. Електро­енергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні станції.

ЕНЕРГОГЕНЕРУЮЧІ ПОТУЖНОСТІ УКРАЇНИ

АЕС:	Запорізька,  Південноукраїнська,  Рівненська,  Хмельницька, Недіючі: Чорнобильська,  Кримська
ГАЕС:	Дністровська,  Канівська,  Київська,  Ташлицька
ГЕС:	Дніпровська,  Дніпродзержинська,  Дністровська-1,  Дністровська-2,  Канівська,  Каховська,  Київська, Кременчуцька,  Теребле-Ріцька, а також: малі гідроелелектростанції України
ТЕС:	Бурштинська,  Вуглегірська,  Добротвірська,  Запорізька,  Зміївська,  Зуївська,  Криворізька,  Курахівська,  Ладижинська,  Луганська,  Миронівська,  Придніпровська,  Слов'янська,  Старобешівська,  Трипільська, Штерівська
ТЕЦ:	Білоцерківська, Дарницька, Дніпродзержинська, Калуська, Київська-5, Київська-6, Кременчуцька, Краматорська,  Херсонська, Львівська-1, Миколаївська, Одеська, Охтирська, Олександрійська-3, Первомайська, Севастопольська, Сєвєродонецька, Сімферопольська, Сумська, Харківська-2 (Чугуївська ТЕЦ-2 «Есхар»), Харківська-3,  Харківська-4,  Харківська-5,  Черкаська,  Чернігівська
СЕС:	Митяєво, Охотникове, Перове, Родникове Недіючі: СЕС-5
ВЕС:	Ботієвська, Донузлавська, Новоазовська, Очаківська, Східницька, Тарханкутська

Найбільшу частку електроенергії вироб­ляють теплові електростанції (ТЕС), що ­працюють на вугіллі, газі та мазуті. Найпотужніші з них розташовані в Донбасі (Старобешівська, Курахівська), Придніпров’ї (Криворізька-2), у Хар­ків­ській (Зміївська), Київській (Трипільська) і Вінницькій (Ладиженська) областях. Більшість ТЕС окрім електроенергії виробляють і тепло для опалення міст. Із роботою ТЕС пов’язане значне забруднення навколишнього середовища.
Теплоелектроцентраль (ТЕЦ) — електростанція, що використовує пару, котру отримують в парогенераторі для вироблення електроенергії і теплофікації споживачів. Частина пари для споживачів відбирається після того, як частина енергії пари буде використано для приведення у рух парової турбіни і параметри її зменшаться. Інша частина пари використовується в турбіні і поступає в конденсатор. Відібрана гаряча вода та пара поступає до споживачів системою трубопроводів.

Друге місце за обсягом виробництва елект­роенергії належить атомній енергетиці. Атомні електростанції (АЕС) будують у районах із дефіцитом паливних ресурсів. На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рів­нен­ська та Хмельницька АЕС. Вони виробляють 43,5 % усієї електроенергії.
На Дніпрі й Дністрі побудовані великі гідроелектростанції (ГЕС). Найбільші з них: Дніпрогес, Дніпродзержинська, Канівська, Каховська, Київська, Кремен­чуцька, Дністровська. На гідроелектро­станції припадає 7,9 % виробництва елек­тро­енергії.
ГЕС в Україні побудовані на рівнинних річках, тому перед їхніми греблями виникли штучні водоймища, що затопили сільськогосподарські угіддя. Вода у водоймищах застоюється, акумулює забруднення й різні шкідливі речовини. Греблі стають перешкодою розвитку рибного господарства, заважаючи проходу промислових риб. Водночас вода з водоймищ використовується для зрошення посушливих земель степової зони.
Електроенергія, вироблена електростанціями, передається до споживачів за допомогою ліній електропередач (ЛЕП).
Україна має можливості використання сонячної, вітрової і геотермальної енергії: побудовано одну з перших геліо­електричних станцій (біля с. Мисове у Криму) та кілька вітроелектричних станцій (АР Крим, Донецька область).

ДПА: Загальна характеристика господарства України

Господарство — це сукупність природних, інтелектуально-професійних і ство­рених людиною засобів, які зайняті у виробництві товарів і наданні різного виду послуг із метою створення умов і засобів життя людей.

У межах кожної держави, у тому числі й в Україні, формується національний господарський комплекс. Це сукупність усіх організацій, установ, закладів і підприємств країни, які об’єднуються в одне ціле не лише спільною територією, але й тісними і постійними господарськими зв’язками. Національний господар­ський комплекс функціонує в умовах внут­рішнього ринку.

Україна — індустріально-аграрна держава Східної Європи. Її народне господарство — це сукупність територіально взаємопов’язаних галузей виробничої і невиробничої сфери.

Галузева структура господарства — це склад, співвідношення і зв’язки між його окремими галузями (поділ господарства країни на окремі галузі).

Галузь господарства — це сукупність підприємств або установ, що виробляють однорідну продукцію або надають однорідні послуги.

Головна галузь виробничої сфери — промисловість. Вона поділяється на гірничодобувну, що забезпечує господарство мінеральною сировиною; важку (електроенергетика, машинобудування, хімічна, поліграфічна і лісова галузі); легку і харчову, що виробляють предмети споживання. Важливими ланками виробничої сфери є сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок. До галузей невиробничої сфери належать житлове і комунальне господарство, побутове обслу­го­вування, охорона здоров’я, наука, освіта, культура, спорт.
За єдністю продукції, що випускається, галузі господарства поєднуються в міжгалузеві комплекси. Наприклад, ПЕК, ма­шинобудівний, соціальний, транс­портний, будівельний, АПК тощо.
Підприємства кожної галузі господарства мають свою географічну адресу, свої особ­ливості розташування. Вони розміщуються нерівномірно по території країни, концентруючись в окремих центрах, районах, областях. Таким чином, господарство країни має певну територіальну структуру — склад і співвідношення виробництв, особливості їх розташування в різних частинах країни та зв’язку між ними.
Україна має особливості територіальної структури господарства, яке складається з економічних районів, промислових центрів, вузлів.
Промисловий центр — населений пункт, у якому розташовано кілька промислових підприємств певної спеціалізації або об’єднаних у виробничу структуру сировинними і технологічними зв’язками. Сукупність промислових центрів, що мають спільну інфраструктуру і трудові ресурси, територіально утворює промисловий вузол. Промислові центри, вузли є складовою частиною економічного району, котрий звичайно має чітку виробничу спеціалізацію.
Економічний район — територія держави, що виділяється в економіці країни своєю спеціалізацією.

Економічний потенціал України

Економічний потенціал України:
природно-ресурсний
• 200 видів корисних копалин;
• 5 % мінеральної сировини світу;
• 70 % площі — сільськогосподарські угіддя; родючі ґрунти;
• багатий природно-рекреаційний потенціал;
науково-технічний
• понад 1300 науково-дослідних закладів: 113 наукових установ Національної академії наук; понад 300 вищих навчальних закладів; близько 820 коледжів та технікумів;
трудовий• висококваліфіковані трудові ресурси;
• високий рівень освіти населення.

Основні економічні показники

Для того щоб дати оцінку результатам національного виробництва тієї чи іншої країни за рік у всьому світі прийнято розраховувати валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).
Валовий внутрішній продукт являє собою сумарну ринкову вартість усіх товарів і послуг, зроблених за один рік у тій чи іншій країні. Важливість цього показника зрозуміла — від того, скільки вироблено і продано товарів і послуг, залежить отриманий прибуток, відрахування в бюджет. Чим більше «заробила» країна та її громадяни, тим більше вони можуть використовувати коштів на покупку необхідних товарів і послуг. Вало­вий внутрішній продукт дає уявлення не тільки про обсяг виробленої і споживаної продукції і послуг; як показують дослідження, від нього залежить рівень освіти й охорони здоров’я, тривалість життя громадян даної країни.
Валовий національний продукт від­різняється від валового внутрішнього про­дукту тим, що включає кошти, зароблені населенням і національними виробниками за межами даної держави.
Для зручності порівняння рівня розвитку країн прийнято робити розрахунок ВВП на душу населення у доларах США.
Дана система не завжди об’єктивно оцінює ВВП країн світу, адже вона занижує дійсний ВВП країн із перехідною економікою, до яких належить Україна та всі її сусіди. Більш точними, але і більш складними є розрахунки­, пов’язані з визначенням ВВП за паритетом купівельної спроможності (ППС). Для розрахунку ВВП за цим показником порівнюють вартість близько 1000 основних товарів і послуг і 10—20 типових будівельних об’єктів у національній валюті й доларах США і саме на цій основі встановлюють купівельну спроможність національної валюти. Дослід­ження показують, що в країнах із перехідною економікою купівельна спроможність національної валюти вища за її офіцій­ний обмінний курс. Серед 26 країн із перехідною економікою Україна посідає 19-те місце — 4870 дол. США на душу населення; 1­-ше місце з показником 18 540 дол. США посіла Словенія, Польща — на 7-му місці (10 560 дол.).

Сучасні проблеми розвитку територіальної організації господарства

Невідповідність між практично безмежними можливостями української економіки та її сучасним станом очевидна. Основна причина кризи в економіці України полягає в тому, що в перші роки досягнення незалежності не були здійснені реальні економічні реформи.
У господарстві й досі переважають енергоємні й матеріаломісткі екологічно небезпечні виробництва. Багато підприємств випускають продукцію низької якості й високої собівартості, яка є неконкурентоспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках. Чимало проблем у сільському господарстві.
Далека від досконалості й територіальна організація господарства, що дісталася Україні у спадок від колишнього СРСР. В одних районах зосереджені значні виробничі потужності, інші території надзвичайно слабко розвинуті. Неоптимальними є господарські зв’язки. Україна не змогла зосередити їх у межах держави і продовжує розвивати не завжди ефективні зв’язки з іншими країнами, забезпечуючи роботою не власних, а іноземних робітників.

ДПА: Населення України

Перші дані про чисельність населення на сучасних територіальних межах України доходять з перших спроб перепису в середньовічній Русі які відбувалися з метою визначення данини. Пізніше, російський імператор Петро I видав наказ від 26 листопада 1718 року запровадивши державні ревізії, їх було 10 з 1719 по 1858 роки. (1763 році відбулося остаточне закріпачення селян за місцем прописки). 

Перший перепис населення в сучасному розумінні цього слова відбувся в Російській Імперії 9 лютого 1897 року. В Радянські часи перший загальний перепис населення відбувся на зламі 1926 року станом на 17 грудня 1926 року. Подальші успішні переписи відбувалися станом на 17 січня 1939 року, 15 січня 1959 року, 15 січня 1970 року, 17 січня 1979 року і 12 січня 1989 року. 5 грудня 2001 року в Україні відбувся перший Всеукраїнський перепис населення.

В першій половині XX століття, населення України, зокрема українці, пройшли нелегкі випробування війнами, репресіями, голодомором, депортаціями. За окремими оцінками, демографічних втрати України за цей період, становлять близько 16 млн осіб.

В другій половині XX століття, динаміка показників демографії України характеризується швидким відновлення населення з наступним зниженням темпів приросту населення і негативним приростом населення в 90-х роках. В другій світовій війні Україна втратила 14 млн. чоловік[10]. Тільки в 1959 році, в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, чисельність населення сягнула довоєнного періоду в 42,1 млн. осіб. Проте, при подальшому збільшенні загальної чисельності населення, динаміка показників природного та міграційного приросту населення вже характеризується тенденцією до зниження. Так, упродовж першого післявоєнного між-переписного періоду (1959-1970 рр.) чисельність населення зросла на 12,5% , протягом другого (1970—1979 рр.) — на 5,4% , третього (1979-1989 рр.) — лише на 3,7%. В період з 1989 року по 1993 рік чисельність населення України зросла всього на 1,5%. В тому ж 1993 році, було зафіксовано найбільшу чисельність населення України — 52,2 млн. осіб. Проте в кінці 90-х років Україна почала втрачати населення. Кількість населення в Україні в 2001 році в порівнянні з 1993 роком скоротилась на 7,2%.

Зараз, на початок XXI століття, кількість населення України продовжує скорочуватись, з 2001 року по 2013 рік чисельність населення України зменшилась на 6%.

Станом на 1 квітня 2013 року чисельність наявного населення України становила 45 млн. 513 тис. мешканців. За січень-березень 2013 року чисельність населення скоротилась на 40,0 тис. осіб (3,5 особи на 1000). Міграційний приріст за цей період становив +13081 осіб, покривши 25% природного скорочення (–53138 осіб).

За 2012 рік в Україні народилось 520,7 тис. дітей (11,4 на 1000), померли 663,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 142,4 тис. осіб, що на 19,5 тис. менше ніж за аналогічний період 2011 року. Природний приріст населення спостерігався у м.Києві (+6047 осіб), а також у Закарпатській (+4155), Рівненській (+4014), Волинській (+1636), Чернівецькій (+271), Івано-Франківській (+300) областях. В інших регіонах було зафіксовано природне скорочення населення, яке коливалось від 668 осіб у м.Севастополь до 27657 у Донецькій області.

Міграційний приріст за 2012 рік склав 61,8 тис. осіб, проти 17,1 тис. за аналогічний період 2011 р.

На 1 січня 2013 року міське населення становило 31378,6 тис. осіб (68.8%), сільське 14174,4 тис. (31.2%).

Особливості відтворення ­населення України, його вікова та статева ­ структура, природний і механічний рух

Наша країна поступається багатьом європейським державам за темпами приросту населення. Розрізняють природний і механічний приріст. Природний приріст населення — різниця між кількістю людей, які народилися (народжуваністю), і тими, що померли (смертністю), на 1000 жителів. Механічний приріст — це збільшення або зменшення кількості населення за рахунок міграції (переміщення).

Темпи відтворення населення в ­Ук­раїні завжди були невисокими. А ситуацію останнього десятиліття вчені вважають катастрофічною. Народжуваність зменшилась у 1,5 разу і майже на стільки ж збільшилась смертність. ­Унаслідок цього спостерігається від’ємний приріст населення, який у 2002 р. становив — 7,6 особи (у сільській місцевості — 10,1) на ­1000 жителів.

Великим лихом для населення України стала загальна екологічна криза, що склалася внаслідок Чорнобильської катастрофи і ще більше загострилася на тлі економічних негараздів останніх років. Особливо великих втрат зазнало сільське населення. Так почалася криза в українському селі, що в останні роки набула сталого характеру. Сотні малих сіл обезлюдніли в Чернігівській, Сум­ській, Полтавській, Житомирській та інших областях.

Має певні особливості і вікова структура населення: помітна тенденція до його старіння. Так, у 2004 р. кількість мешканців України пенсійного віку становила близько 22 % загальної кількості населення.

На кількість населення і його вікову структуру впливає й середня тривалість життя. Зараз вона складає 67 років. Жінки живуть у середньому довше, ніж чоловіки (73 роки проти 62).

У нашій державі протягом багатьох років співвідношення між кількістю чоловіків і жінок, тобто статева структура населення, є сталим: їх частки становлять відповідно ­46,3 і 53,7 %.

Кількість населення в країні в цілому і в окре­мих районах може змінюватися в процесі міграції, тобто механічного руху. Розрізняють внутрішню і зовнішню міграції. Зов­нішня поділяється на еміграцію (виїзд за межі України) і імміграцію (в’їзд у країну на тривале або постійне проживання). З 1994 року активізувалися еміграційні процеси. Щороку Україну залишають понад 100 тис. осіб, які шукають кращої долі в Ізраїлі, США, Німеччині, Австралії, Росії та інших країнах. Сальдо зовнішніх міграцій для України від’ємне.

Внутрішні міграційні процеси в країні пов’язані з різноманітними чинниками. Так, протягом багатьох десятиліть відбувалося переміщення населення з недостатньо промислово розвинутих західних і центральних областей у Донбас, Придніпров’я, степові області. Хвилю міграцій спричинила й чорнобильська катастрофа.

У минулому проводилася політика штучного переселення різних народів за межі території постійного проживання. Українців західних земель, кримських татар та інші народи насильно переселяли в східні райони СРСР. Зараз кримські татари повертаються на історичну батьківщину.

Істотне значення мають маятникові міграції (на роботу, навчання тощо), характерні для великих міст (Києва, Харкова, Львова тощо) та їхніх передмість.

За національним складом Україна відноситься до мононаціональних держав. Українці становлять абсолютну більшість населення України. Більшість українців проживає на своїх етнічних землях, де сформувався український народ. На цих землях українці завжди мали чисельну перевагу над іншими національними та етнічними групами.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців, або 77,8% від загальної чисельності населення держави. Українці становлять абсолютну більшість (понад 90%) у 13 з 27 регіонів України та переважну більшість (70-90%) — в 7 регіонах. Частка українців знижується до 60% лише у двох областях Донбасу та Одеській області. І тільки в Автономній Республіці Крим частка українців не досягає 50% і становить 24,3% . Майже моноетнічною є Тернопільська область, у якій українці становлять 97,8% населення області.

За даними першого всеукраїнського перепису населення 2001 року, найчисельнішою етнічною меншиною в Україні є росіяни. Вони становлять близько 17,3% загальної чисельності населення України. Найбільше росіян проживає в Автономній Республіці Крим. Це єдиний регіон України, де вони становлять більшість (58,3%). До 40% загальної чисельності населення регіонів становлять росіяни в Луганській та Донецькій областях і представляють близько третини усіх росіян України. З 1897 року по 2001 чисельність росіян в межах сучасної України збільшилась на 374,1%.

Близько 5% населення України представлене західними (поляки, чехи, словаки) та південними (болгари) слов'янами, романомовними (молдавани та румуни), фіноугорцями (угорці та естонці), тюркомовними (татари, кримські татари, азербайджанці та гагаузи) народами. До окремих етнічних спільнот належать в Україні євреї, вірмени та греки. Проте кількість населення кожної з названих національностей в Україні не досягає 1% загальної чисельності населення дер­жави. За регіонами ці показники виглядають інакше. Так, 12% населення Автономної Республіки Крим становлять кримські татари; 1,6% населення Донецької області — греки; 3,5% населення Житомирської та 1,6% — Хмельницької областей — поляки. В Закарпатській області в структурі населення 12,1% становлять угорці, 1,1% — цигани, 2,6% — румуни, на яких у Чернівецькій області припадає 12,5%. У Запорізькій та Одеській областях проживають болгари (1,4 та 6,1% відповідно). Молдавани становлять 5% населення Одеської та понад 7% — Чернівецької областей.

В Україні одна державна мова — українська. У світі, нею користуютьтся близько 45 млн людей, і вона належить до третього десятка найпоширеніших мов світу. За даними Всеукраїнського Перепису Населення України 2001 року, українську мову вважають за рідну 67,5 % населення України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису населення 1989 року. Конституція України гарантує вільний розвиток мов національних та етнічних меншин що проживають на території України[Джерело?] (див. також Європейська хартія регіональних мов). Так, 29,6 % населення визначили за рідну російську мову. Проте, українською мовою вільно володіють 87,8% громадян. Найвищий відсоток осіб, які вільно володію українською мовою, спостерігається серед населення західних (99-89%), північних (99-95%) та центральних (понад 70%) областей. Російською мовою володіє дві третини населення України. Вона більше поширена на півдні та сході України. У великих містах сходу й півдня України помітна перевага російської мови в щоденному спілкуванні, незважаючи на значну частку населення, що вказало українську як рідну мову.

За даними першого Всеукраїнського Перепису населення 2001 року, понад 85% українців (78% міських та 97% сільських жителів), близько 96% росіян та 92% кримських татар назвали рідною мову своєї національності. Загалом у більшості областей України простежується тенденція до збереження етнічними спільнотами мови своєї національності при поширенні дво- та багатомовності. 

Трудові ресурси та зайнятість ­населення

Трудові ресурси — частина населення, яка бере чи може брати участь у трудовій діяльності. У складі трудових ресурсів 95 % припадає на населення працездатного віку (жінки — 16—54 роки, чоловіки — 16—59 років). Решту складають працездатні люди пенсійного віку й підлітки.
Україна має значний трудоресурсний потенціал. У І кварталі 2004 р. економічно активне населення складало 22,495 млн осіб (47 % загальної кількості населення), із них працюють 19,558 млн осіб.
Забезпеченість трудовими ресурсами відзначається нерівномірністю. Так, розподіл трудових ресурсів за галузями господарства залежить від попиту на них. Зайнятість населення на початку 1990-х років була такою: 67 % у виробничій сфері, 33 % — у невиробничій.
Із переходом до ринкової системи господарювання структура зайнятості населення почала змінюватися: зростає частка зайнятих в обслуговуючих галузях, зокрема приватній торгівлі. Зростає попит на професії, пов’язані з фінансово-банківською системою, діяльністю бізнесових структур тощо. Стабіль­ним є попит на професії, пов’язані з науково-технічним прогресом.
У розподілі населення працездатного віку у містах і селах є істотні відмінності. З-поміж міських жителів люди працездатного віку становлять близько 60 %, серед сільських — близько 50 % усіх жителів. Тобто міста Украї­ни краще забезпечені людьми працездатного віку.
В Україні спостерігаються територіальні відмінності в працезабезпеченості. У Вінницькій, Волинській, Рівненській, Тернопільській областях у зв’язку з відпливом молоді до міст не вистачає робочої сили в сільськогосподарському виробництві.
У зв’язку з переходом до ринкової економіки в Україні намітилась тенденція щодо скорочення кількості працю­ючих на підприємствах. З’явилися безробітні. У 1999 p. їх налічувалось понад 1,5 млн осіб, проте ця цифра насправді була значно більшою, якщо враховувати трудящих із неповною зайнятістю на виробництві. Крім того, не всі безробітні проходять реєстрацію у відповідних дер­жавних службах. Останнім часом рівень безробіття почав знижуватись. Кількість безробітних, що перебували на обліку в Державній службі зайнятості на 1 вересня ­2004 р., становила 914 тис. осіб. Проблема безробіття найгостріше стоїть у західних і північних областях України. Для її вирішення необхідні значні зусилля й кошти для перекваліфікації кадрів та їх перерозподілу. Потрібні також додаткові кошти для створення нових робочих місць і підтримки безробітних.
Україна належить до країн світу, де сформовані висококваліфіковані трудові ресурси практично для всіх галузей господарства. Вирішити більшість проблем трудових ресурсів можливо тільки завдяки прискоренню темпів будівництва ринкової соціально-орієнтованої економіки, розробці на державному рівні механізмів захисту населення від безробіття. В Україні прийнято закон «Про зайнятість населення», який визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення, його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

ДПА: Географічне положення України

Україна розташована у Східній Єв­ропі. Площа країни — 603,7 тис. кв. км. 

Станом на 1.04.2013 року кількість населення України  становила 45 млн. 513 тис. мешканців  За площею наша країна є найбільшою державою Європи, за кількістю населення посідає п’яте місце.

Територія України відзначається середньою компактністю. Загальна довжина кордонів — понад 6500 км, із них понад ­1050 км — морські. 

Україна — індустріально-аграрна держава зі значними економічними ресурсами. Її частка у світовому виробництві промислової­ і сільськогосподарської продукції складає близько 1 %.

Географічне положення України можна оцінити як сприятливе. Територія країни лежить у межах різних геологічних структур, і з цим пов’язане багатство її мінерально-сировинних ресурсів. Більша частина України розташована на платформених тектонічних структурах, що зумовлює рівнинність її території. Рельєф території країни сприятливий для розвитку сільського господарства, розміщення промислових підприємств, великих міст, прокладання транспортних шляхів. Більша частина України лежить у помірному кліматичному поясі з м’якою зимою і теплим літом. Кліматичні умови сприяли формуванню природних зон (мішаних лісів, лісостепу і степу) з родючими ґрунтами. Багатством України також є моря, що її омивають, великі судноплавні річки (Дніпро, Дунай, Дністер), унікальні ландшафти Карпат і південного берега Криму.

Розташування України майже в центрі Європи, на перетині шляхів між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, дає змогу мати з цього певні економічні вигоди (транзит вантажів через її територію та ін.).

Україна посідає провідні місця у світі за збором цукрових буряків, соняшнику та картоплі. Поряд із цим, за абсолютними розмірами видобутку сировини та виробництва деяких видів продукції Україна входить до десятка найбільших виробників. Це стосується видобутку залізної і манганової руд, вугілля, виробництва сталі, сірчаної кислоти, мінеральних добрив, цементу. Отже, є всі передумови для того, щоб Україна зайняла належне місце у світовому економічному співтоваристві.
Проте можна виділити і певні негативні риси. Україна має не всі види ресурсів — не вистачає власних енергоносіїв (нафти, газу), деяких кольорових металів, лісу. Не ідеальним є і сусід­ське оточення України: усі прикордонні держави — колишні соціалістичні, а отже, розв’язують ті самі економічні проблеми, що й наша країна.
Україна посідає значне місце на економічній і політичній картах світу. Країна входить до десятка держав, здатних розвивати всі галузі машинобудування, у тому числі найсучасніші — ракето-, авіа-, судно- та приладобудування, робототехніку. Україна — один із лідерів у таких галузях, як синтез алмазів, вирощування монокристалів, розробка систем пошуку та стикування космічних апаратів тощо. Країна — великий виробник сільськогосподарської продукції з величезними резервами подальшого зростання обсягу виробництва.
Україна є членом ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи та деяких інших міжнародних організацій. Вона не має територіальних претензій до своїх сусідів, добровільно відмовилася від ядерної зброї. Усе це сприяло зміцненню позицій молодої держави у світі. Але нерішучість у про­веденні ринкових реформ, недостатня бороть­ба з тіньовою економікою та коруп­цією, несприятливий інвестиційний клімат негативно позначаються на авторитеті України.
Україна складається з Автономної Респуб­ліки Крим і 24 адміністративних областей.  Київ і Севастополь мають особливий статус міст республіканського підпорядкування і за наданими їм правами близькі до адміністративних областей. Київ — столиця нашої держави, тому права цього міста визначаються спеціальним законом про столицю. Адміністративні області і Автономна Республіка Крим поділяються на райони. Усього їх в Україні 490. Найбільше районів у Вінницькій і Хар­ківській областях — по 27, найменше у Чернівецькій — 11.
В Україні нараховується 454 міста. Найбільші з них мають республіканське та обласне значення. Великі міста поділяються на райони. Окремими адміністративно-територіальними одиницями в нашій країні є селища міського типу, їх в Україні 897. Найбільше селищ у Донецькій області — 134.
Найбільше в Україні сільських населених пунк­тів. Їх кіль­кість до­рівнює 28 775.