Показники рівня розвитку країн. Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку

Загальні підходи до класифікації країн за економічним розвитком. Така класифікація дає змогу згрупувати країни за рівнем їхньої економічної потужності, виявити їхні характерні риси, визначити їхнє місце у світовому господарстві й міжнародному географічному поділі праці. Існують різні підходи до такої класифікації. Згідно з традиційним підходом, який запропонував Всесвітній банк, економічний розвиток країни визначають за рівнем ВВП країни на душу населення.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – ринкова вартість товарів і послуг, вироблених за рік в усіх галузях економіки на території держави для споживання, експорту і накопичення, незалежно від національної приналежності використаних чинників виробництва.

Експерти Всесвітнього банку визначили такі граничні значення річного ВВП на душу населення:

• країни з низьким рівнем прибутків – не більше 875 дол. на душу населення. Нині до таких країн належать 13 найменш розвинутих країн світу;

• країни із середнім рівнем прибутків – від 876 дол. до 10 725 дол. на душу населення. До них належить переважна більшість держав світу (понад 100), у тому числі й Індія (2800 дол.), Грузія (4700 дол.), Єгипет (5400 дол.), Китай (6000 дол.), Україна (6900 дол.), Таїланд (8500 дол.), ПАР (10 000 дол.) та ін.;

• країни з високим рівнем прибутків – більше 10 726 дол. на душу населення. Це зазвичай промислово розвинуті країни з ринковою економікою. До них належить понад 75 країн.

Проте показник ВВП на душу населення як критерій рівня економічного розвитку країни не є достатнім, адже він не враховує продукцію натурального господарства, розподіл прибутків, рівень і якість життя населення. Тому таким критерієм оцінки рівня розвитку країни, що враховує не лише суто економічний потенціал країни, а й різні аспекти розвитку соціальної і духовної сфери життя суспільства, є індекс розвитку людського потенціалу, який запропонували експерти ООН у 1990 р.

 

Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) – індекс для порівняльної оцінки бідності, грамотності, освітнього рівня, середньої тривалості життя та інших показників країни.

ІРЛП – це загальний показник розвитку соціально-економічної сфери в різних країнах світу, що містить у своєму складі ряд показників, зокрема тривалість життя, рівень писемності дорослого населення, кількість осіб з вищою освітою, реальний ВВП на душу населення. Значення ІРЛП можуть варіювати від 0 до 1 (одиницю в даній системі оцінки взято як еталон). Загалом для світу ІРЛП у 2008 р. становив 0,727.

Типологія країн відповідно до місця в системі світової економіки і міжнародних відносин. На відміну від класифікацій, що ґрунтуються переважно на кількісних показниках, широко застосовують типологію країн, що враховує також і важливі якісні ознаки будь-якої країни, зокрема її політичну орієнтацію, ступінь демократизації влади, місце у світовому господарстві тощо.

Ще до початку 90-х років XX ст. усі країни світу поділяли на три типи: соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються.

Нині ж відповідно до місця в системі світової економіки і міжнародних відносин існуючі незалежні держави поділяють на чотири основні групи.

1. Економічно високорозвинуті країни. Вони мають високий рівень економічного й соціального розвитку, володіють великим запасом виробленого капіталу. Тут мешкає близько 10 % населення світу, яке зайняте переважно у високоспеціалізованих видах діяльності. Однак всередині групи країни дещо неоднорідні, а тому їх можна поділити на три підгрупи.

Високорозвинуті країни, або держави Великої сімки – це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія й Канада. За масштабами економічної й політичної діяльності ці країни – світові лідери. Їхня частка становить понад 50% світового ВНП і промислового виробництва, понад 25% аграрної продукції.

Економічно високорозвинуті невеликі країни Західної Європи. Це Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Іспанія, Греція, Ірландія та ін. Усі країни політично стабільні, з високою якістю життя, мають значний рівень прибутків на душу населення (Люксембург, Норвегія, Швейцарія, Нідерланди, які за цим показником обігнали навіть країни Великої сімки). Їхня високотехнологічна промисловість працює переважно на імпортній сировині, більша частка виробленої продукції експортується, а сфера послуг має яскраво виражену міжнародну спрямованість. Країни Великої сімки формують три головні економічні «полюси» світу – західноєвропейський із центром у Німеччині, американський із центром у США та азійський із центром у Японії.

Країни переселенського капіталізму. Це Австралія, Нова Зеландія, ПАР та Ізраїль. Спільність історичного розвитку цих країн полягає в тому, що в різний час вони утворилися як переселенські колонії вихідців переважно з Великої Британії. Тому тут і досі зберігаються риси державної і політичної системи, культурні традиції, соціально-економічний устрій, закладені Великою Британією в колоніальні часи. В Ізраїлі населення сформувалося внаслідок імміграції євреїв після Другої світової війни.

2. Країни з перехідною економікою (постсоціалістичні). Це держави, які з 80–90-х років ХХ ст. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх ще часто називають постсоціалістичними). Це 13 країн Східної і Південно-Східної Європи (Албанія, Болгарія, Македонія, Польща, Румунія, Сербія, Угорщина, Хорватія, Чехія та ін.), 15 країн – колишніх республік Радянського Союзу (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Латвія, Литва, Росія, Узбекистан, Україна й ін.) та в Азії – Монголія. Ці країни виробляють лише понад 5% світового ВВП і дуже неоднакові за рівнем економічного розвитку. Останніми роками завдяки ринковим реформам значних успіхів в економічному розвитку досягли Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія.

3. Країни соціалістичної індустріалізації. До них нині належать усього чотири держави – Китай, Північна Корея, Куба і В’єтнам. Тут діє монопольна влада комуністичної партії, практикуються методи командної економіки і будується соціалістичне суспільство. Серед цих країн особливо виділяється Китай, адже в державі сполучається модель-симбіоз ринкових відносин і планово-регульованої економіки, так званий соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Нині в Китаї спостерігаються дуже високі темпи економічного зростання.

4. Країни, що розвиваються. Це держави з відносно ринковою економікою і низьким або дуже низьким економічним розвитком, їх ще називають «третім світом». Група налічує майже 120 держав Азії, Африки й Латинської Америки. Тут мешкає близько 75% населення Землі, але споживають вони всього 20% ресурсів. Країни, що розвиваються, дуже неоднорідні й відрізняються одна від одної не тільки економічно-господарською структурою, а й умовами соціального розвитку, а тому їх поділяють на певні підтипи.

Ключові країни. Це Мексика, Індія, Бразилія й Аргентина. Вони мають величезний природний, людський і економічний потенціал і є країнами – лідерами «третього світу». Ці чотири країни виробляють майже стільки само промислової продукції, скільки решта країн, що розвиваються. Вони володіють непоганим науковим потенціалом, усі ведуть космічні дослідження, а Індія навіть входить до світового ядерного клубу. Проте ВВП на душу населення в них ще порівняно низький.

Нові індустріальні країни (НІК) – це понад 10 держав, у яких за останні десятиліття стався якісний стрибок соціально-економічних показників і чия довгострокова економічна стратегія націлена на побудову західної моделі розвитку. Нині виділяють кілька типів НІК.

НІК «першої хвилі» – Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Сянган (колишній Гонконг), їх ще називають «азіатські тигри» або «азіатські дракони».

НІК «другої хвилі» – Чилі, Уругвай, деякі відносять сюди Аргентину, Бразилію й Мексику.

НІК «третьої хвилі» – Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Туреччина, Туніс.

Для НІК характерні такі особливості: високі темпи економічного розвитку (особливо в «азіатських драконів»), провідною галуззю є обробна промисловість, економіка має експортоорієнтований напрямок, широке використання високих технологій, основна промислова спеціалізація – виробництво побутової техніки, комп’ютерів, одягу і взуття.

Нафтовидобувні країни. До них належать більше 10 країн, в експорті яких нафтопродукти перевищують 50%. Це переважно країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, ОАЕ, Оман, Іран), а також Лівія, Нігерія, Алжир, Бруней, Венесуела та ін. Нафтодолари дали змогу збудувати в пустелі сучасні міста, готелі, палаци, міжнародні аеропорти, автомагістралі, системи енерго- і водопостачання, поліпшити національну систему освіти й охорони здоров’я. Однак соціальне життя у цих державах майже не зазнало трансформації, як і багато століть тому, саме іслам визначає соціальні й економічні відносини в більшості з них.

«Держави-квартироздавачі» є невеликими за розміром острівними і приморськими країнами, розташованими на перехресті важливих міжнародних транспортних шляхів. Деякі з них стали країнами приписки суден флотів з багатьох держав світу (Кіпр, Панама, Багамські Острови, Ліберія). Мальта, Кіпр, Барбадос, Трінідад і Тобаго є світовими центрами туристичного бізнесу. 

Країни, що відстають у своєму розвитку. Це країни, у яких ВВП на душу населення сягає менше 3000 дол. на рік і переважає доволі відстала багатоукладна економіка із сильними феодальними пережитками. Найбільше таких країн в Африці (Камерун, Судан, Кот-д’Івуар тощо), проте є вони і в Азії (Ємен, Камбоджа, Непал), і в Латинській Америці (Нікарагуа, Сальвадор, Гондурас, Беліз, Гайана тощо).

Найменш розвинуті країни налічують майже 40 країн із загальною кількістю населення понад 650 млн осіб. У цих країнах ВВП на душу населення сягає не більше 1500 дол. (ДРК, Ліберія, Сомалі, Еритрея, Нігер, Ефіопія, Афганістан, Мозамбік, М’янма, Гана тощо). Іноді їх ще звуть «четвертим світом». Тут панує споживче сільське господарство, не розвинена обробна промисловість, понад 60% дорослого населення неписьменне.