Геополітика. Основні геополітичні чинники. Політико-географічне положення

Один із фундаторів політичної географії та геополітики, відомий німецький географ Фрідріх Ратцель вважав, що «держава є живим організмом, який поєднує властивості народу і землі, та, подібно до всіх організмів, бореться за своє існування».

Суть поняття «геополітика». Вже сама назва «геополітика» (грец. «гео» – земля і «політикос» – державні чи громадські справи) містить вказівку на синтетичний характер цього наукового й філософського напрямку, тобто геополітика є результатом синтезу географії й політології. 

Геополітика традиційно означає вплив географічних чинників на державну політику (насамперед зовнішню). Проте в ширшому розумінні цей термін вживають для окреслення політики держави, що свідомо здійснюється або спонтанно формується під впливом географічних або територіальних чинників. 

Нині геополітика є одним з найвпливовіших інтелектуальних напрямків ХХ–XXI ст., що визначає характер досліджень у таких галузях, як зовнішньо-політична й військова стратегія держав, національні інтереси, аналіз і прогнозування локальних і глобальних міжнародних конфліктів. 

Огляд існуючих геополітичних концепцій. Ще Геродот, Гіппократ, Арістотель, Н.Макіавеллі висловлювали думку про те, що життя людей і суспільств, звичаї народів, спосіб правління зумовлені саме географічним середовищем. Засновником сучасної геополітики вважають німецького географа й етнолога Ф.Ратцеля, який у своїй праці «Політична географія» сформулював основи «просторового підходу» до вивчення політики. Він розумів державу як одну з форм життя на Землі, а для стійкого життя й розвитку держави їй необхідний «життєвий простір». Тому експансію держави, розширення її території Ратцель вважав природними й неминучими процесами, під час яких найсильніші держави змагаються за своє панування. 

Термін «геополітика», або «географічна політика», уперше застосував шведський соціолог і політолог Р. Челлен, який розвинув ідеї Ф. Ратцеля. У своїй праці «Великі держави» він запропонував концепцію геополітики як наукової дисципліни в системі політичних наук, що вивчає «державу як географічний організм у просторі». За Челленом, геополітика має досліджувати тиск на державу з боку її зовнішнього оточення, геометричну форму державної території та її зручність, а також склад території держави, її природні ресурси та ін. Геополітичні чинники водночас із господарськими й демографічними та формою державного правління є найважливішими у формуванні потужності держави, без якої вона приречена на загибель. Р. Челлен розробив концепцію «великих держав», які він поділяв на просто великі й світові держави, кожна з яких володіє великою міццю і має переваги й недоліки свого геополітичного положення. 

Ще одна важлива закономірність сучасної геополітики пов’язана з ім’ям видатного німецького географа й політолога К. Хаусхофера, одного із засновників німецької школи геополітики. Він 1931р. сформулював свою знамениту панрегіональну модель світового устрою, якою пропонував для запобігання кровопролитним конфліктам поділити світ між великими державами на кілька зон впливу (так звані панрегіони). При цьому кожна така держава має отримати власну сферу впливу – територіально, економічно й політично самодостатню систему, здатну задовольнити свої потреби власними ресурсами. Лише так, на думку Хаусхофера, можна звести до мінімуму ймовірність війн, головною причиною яких є боротьба за нові території та природні ресурси. Згідно з таким варіантом поділу «світового пирога», США мають дістатися Північна і Південна Америка, Німеччині – більша частина Європи і вся Африка, Японії – Австралія та Океанія. Деякі із цих ідей Хаусхофера використали теоретики нацизму у фашистській Німеччині (1933–1945 рр.). 

Якщо німецькі вчені досліджували здебільшого процеси становлення і розвитку держав, то представники англо-американської геополітики зосереджували увагу на основних засобах боротьби за світове панування. Особливістю цієї боротьби в усі часи було протистояння континентальної (євразійської) і морської (прибережної) цивілізацій, протистояння континентальної й морської потужності. Саме це завжди визначало характер міжнародних відносин. 

Після Другої світової війни у зв’язку з бурхливим розвитком авіації й космонавтики і з появою ядерної зброї були зроблені спроби модернізувати традиційні погляди класиків геополітики. У ці часи набули популярності ідеї про те, що в ядерний вік технологія змінює географію як основний чинник геополітики, а в боротьбі за військову перевагу значення природних особливостей планети змінюється разом зі зростанням технологічних можливостей людини. 

Тенденції в сучасній геополітиці. Сучасні глобалізаційні процеси суттєво змінюють традиційні уявлення про політику, а також про контроль над простором. Зміцнення взаємозалежності в галузі економіки й фінансів, тенденції економічної інтеграції неминуче спричинюють зміни й у сфері політики і культури. Беззаперечним є те, що посилюється якісний вплив засобів масової інформації (ЗМІ). Нині геополітичні погляди значної частини суспільства формують ЗМІ, у тому числі й мережа Інтернет. Телевізійний репортаж із будь-якої «гарячої точки» за допомогою вдало підібраного відеоряду і влучних акцентів формує в населення певний образ регіону, народу чи країни. 

На думку багатьох учених і геополітиків, нині настає ера багатополярного світу, хоча нещодавно в ньому панувала біполярність (двополюсність). Біполярність передбачає розподіл світу на сфери впливу між двома полюсами сили, створення військово-політичних блоків, іноді – будівництво ідеологічного, релігійного і культурного бар’єрів. Найвідомішим прикладом біполярного світового устрою була «холодна війна» між Радянським Союзом і США протягом 1946–1991 рр. Друга половина XX ст. стала єдиним періодом в історії людства, коли на два табори був поділений майже увесь світ, за винятком невеликих і малозначних зі стратегічної точки зору держав.

Поступово на зміну біполярному устрою приходить багатополярний. Багатополярність – система світового устрою, за якої безліч (хоча б не менше трьох) держав мають приблизно рівний економічний і військовий потенціал. 

Нині нарощування економічної й військової могутності Китаю, постійне нагадування ісламського світу про свої світові претензії, сприятливі прогнози економічного зростання Індії, наявність Європейського Союзу, Японії та Росії – все це дає змогу говорити про те, що світ неухильно рухається в бік багатополярності і поступового переділу сфери політичного, економічного, територіального й військового впливу. Тим часом США як поки панівна в сучасному світі держава вважають невдалою і навіть шкідливою ідею багатополярного світу, стверджуючи, що вона призведе до відродження суперництва між великими державами, яке існувало в період «холодної війни». Замість багатополярності США пропонують іншим країнам об’єднати свої зусилля на засадах спільних інтересів і цінностей для вирішення загальних проблем, у тому числі і для відвернення глобальних загроз і врегулювання регіональних конфліктів.

Людство влаштовано таким чином, що існування єдиного світового стандарту, диктату способу життя, ідеології та інших інтересів суперечить національним устремлінням держав і народів, що їх населяють. Прагнення до багатополярності світового устрою є одним з основних принципів зовнішньої політики багатьох держав, оскільки кожна країна має право самостійно обирати свій шлях розвитку без втручання з боку інших держав.

Одже, геополітика – це наука, яка вивчає вплив географічних чинників переважно на зовнішню, а також внутрішню політику держав.

Природа й природні ресурси, а до них належить і площа території, є важливою умовою розвитку будь-якої держави. Кожна країна повинна мати достатній простір для задоволення своїх внутрішніх потреб. З іншого боку, вплив території – це вплив її природних, соціально-економічних умов і географічного середовища в цілому. Клімат, їжа і навіть географічний краєвид впливають на природу й психіку людини. Формується певний менталітет (характер, образ мислення) народу. Він обов’язково позначається на внутрішній і зовнішній політиці тієї країни, в якій цей народ переважає.

Зовсім об’єктивно різні результати розвитку націй і країн дає географічне положення країни, тобто розміщення відносно інших об’єктів і територій на поверхні Землі. Якщо країна межує з нестабільними, кризовими державами, це негативно позначається на її соціально-економічному розвитку, внутрішній і зовнішній політиці. Життя будь-якої людини, усвідомлює вона це чи ні, має певну мету. Так само і з країнами. Метою держави на міжнародній арені є її геостратегія. Поняття геостратегії тісно пов’язане з поняттям «геополітика» й обумовлено цілком об’єктивною потребою будь-якої держави вижити й розвиватися (експансія) в умовах потенційно ворожого оточення з боку інших держав, які теж всіляко намагаються відстояти своє «місце під сонцем».

Оцінка ПГП країни включає такі аспекти:

• ступінь політичної і економічної стабільності, благополуччя населення або наявність соціальних проблем;

• відповідність ідеології, державного устрою, моралі, національного характеру, культурних традицій, рівня розвитку із сусідніми країнами;

• обсяг та якість зв’язків із сусідніми та віддаленими країнами (торгівля, науково-технічне співробітництво, туризм, культурний обмін тощо), умови їх здійснення;

• політична та економічна значущість у світі та регіоні, ступінь зовнішньополітичної активності;

• участь у військово-політичних угрупуваннях, наявність друж­нього або ворожого оточення;

• відповідність кордонів територіям розселення народів і їх традиційній господарській діяльності, наявність спірних територій.

Згідно з особливостями ПГП країни розробляється зовнішньо­політична стратегія держави, концепція національної безпеки (військової, економічної, соціальної, екологічної). Значною загрозою для національної безпеки держави є її енерго- або ресурсозалежність від інших держав, наявність вогнищ збройних конфліктів поблизу кордонів.

Основні вектори зовнішньої політики України:

• розвиток двосторонніх міждержавних відносин. Пріоритетними для України є відносини з сусідніми країнами та зі стратегічно важливими партнерами і впливовими державами світу;

• європейська інтеграція. Подальше політичне та iнституцiйне зближення з ЄС;

• багатостороння дипломатія:

• забезпечення ефективної участі держави у діяльності міжнародних організацій;

• налагодження ефективного регіонального та субрегіонального спiвробiтництва, посилення ролі України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об’єднаннях;

• активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримувальних операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

ВИСНОВКИ:

Сучасні геополітичні процеси у світі характеризуються посиленням ролі провідних країн.

ПГП країни залежить від багатьох чинників. Його оцінка необхідна для визначення зовнішньополітичної та економічної стратегії держави, розв’язання внутрішніх проблем.

Україна прагне зберегти і розвивати раціональні економічні і політичні зв’язки, які відповідають її сучасному статусу неза­лежної і нейтральної держави.